Блог Тараса ДУХОВНОГО

Просіть, і дано буде вам

Дитя підвелося на ноги,

Сьогодні моя Хрещена бабуся (так я називаю Маму моєї Хрещеної Мами) дала почитати цікавий матеріал. Це був, так званий лист-звернення одного чоловіка до кожного небайдужого. Логіка мислення зводилася до того, що “добре там, де нас немає”. Автор слів припускає, що так дійсно може бути, але перш за все кожен має шукати відповіді на питання: “а чому я тут? в цей час? з такими можливостями?” І відповідь маємо очевидну: “Бо саме я потрібен світові тут і тепер”.

Віталію Голубу

Люди змінюються,

… і прости мені провини мої

Було багато родючої землі, на котру лили щедрі дощі, яку осявало лагідне сонечко, та пестили своїм доторком вітри. І було на тій землі багацько звірини польової, яка трудилася, плодилася і раділа життю. І прийшов якось на ту землю Садівник та й поглянув і посміхнулося Його нутро побаченому, але ж усе здатне розвиватися, удосконалюватися. Тому вирішив Садівник зробити добре діло – оспівав всю ту красу, посадивши кущ Троянди. Довго чекали звірі та Садівник дива, котре мала показати Троянда – свій цвіт. Але Садівник просто так не сидів. Щодня Він розпушував землю довкола куща, збагачуючи її терпеливістю, щирістю та любов’ю. І ось нарешті сталося те, чого чекали довгі місяці жителі землі – Троянда зацвіла. Кожен намагався бодай краєм ока побачити ту невимовну красу, адже воно було того варте. Усміхнулася звірина пташиним щебетом, усміхнулося небо різнобарв’ям веселки, усміхнувся Садівник. Все було добре – аромат Троянди заповнював собою усі довколишні краї, несучи любов у серця. Коли це де не візьмись із землі виліз чорний-чорний кріт. Душевна сліпота перешкодила йому побачити та збагнути пануючу красу любови, тому він намірився привласнити цвіт Троянди. Доки кріт блукав у сліпоті в пошуці куща, Садівник вирішив зберегти Своє творіння, тому стебла Троянди вкрилися великими колючими шипами.

Кілька днів тому повернувся із Харкова, де проходила друга двотижнева сесія у Колеґії Патріярха Мстислава УАПЦ. З неабияким терпінням чекав цього періоду, щоби зустріти решту колеґіантів, викладачів, спільно навчатися, молитися, причащатися…

Згадаймо собі що нам казали у дитинстві старші або що вже дорослими самі чуємо з уст батьків у адресу дітей. А мовиться, власне, про гарне життя, щасливу долю. Дівчаток часто звуть принцесами, яку зустрінуть лицаря на білому коні… Усе це лишає певний відбиток у думках дитини. Казка казкою, але вона теж має бути реальною. Дитя зростає у мріях та планах, котрі вибудувані у рамках почутого. Зрештою, надходить пора підліткового віку, коли власне Я починає виходити назовні. Дитина стає повноправною особистістю, яка все ще має навіяні дитячими розповідями мрії. Саме тут відбуваються перші суттєві суперечности. До цього дитині завжди казали, що вона – найкраща, наймиліша. Однак, дорослий світ все це спростував, ігноруючи постать всіма можливими способами. Вочевидь, що всі мрії одна за одною руйнуються, адже реальний світ диктує свої правила. Саме тоді відбувається дуже небажана річ – внутрішній злам. Вихована в одних ідеалах дитина стрічає не найкращу реальність, де кожен стоїть за себе. Розуміння того, що жити таки варто далі, служить стимулом діяти, а тож вдаватися до будь-чого, аби лише отримати бажане. Зрештою, хтось одружується на зло комусь, хтось демонстративно іде від родини заробляти самотужки на хліб, ще хтось народжує дитину задля утримання біля себе певної людини.

Цікаве життя й цікаво звучать у ньому слова. Серед них є ті, котрі нагадують мелодію. Класику. Нехай навіть сучасну, але таки класику.