Трішки відвертости...
14.01.2011
Цікаве життя й цікаво звучать у ньому слова. Серед них є ті, котрі нагадують мелодію. Класику. Нехай навіть сучасну, але таки класику.
Моє життя минає… Так, воно минає. У ньому є сила думок. Можливо, навіть найбільше, що я взагалі маю у житті. В когось друзі, в когось гроші, в когось книжки і лише у мене – думки. Думаю, прокинувшись. Непоодиноко мене будить телефонний дзвінок, після якого одразу зовсім не хочеться вставати і тому я лежу, думаю: новий день – життя триває.
Нарешті встаю і йду до вікна відчиняти занавіски. Взагалі, це часто робить Мама і я крізь сон чую жахливі звуки цього процесу, але таки подібна нагода перепадає мені. Тож розкриваю занавіски і дивлюся на світ у вікні – останнім часом там багато снігу. Підходжу до робочого столу й роблю ковток із чашки з рештками вчорашньої міцної кави чи чаю без цукру. Щось є у тому гіркому застарілому смакові…
Привівши себе після ночі до ладу, сідаю читати молитви і Біблію. Знову думаю – над багатьма написаними словами. То є велика мудрість. Розумію, що грішний з грішних. Про це свідчить чимало фактів…
Справа переходить до інтернету: мило, Контакт, погода, новини різних сайтів. Думаю над словами, які мені написали і намагаюся дати відповідь на них…
Далі буває усіляко: читаю, пишу, прибираю хату, готую їсти, приймаю душ… Але постійно думаю. От у душі непоодиноко приходять якісь творчі ідеї. Коли прибираю хату, то думки йдуть під гучне слухання класики або Наталії Май, або Ероса Ромаззотті. Коли ж кожного другого дня годую папугу і хом’ячку, то задовольняюся розмовами з ними. І тут щоразу думаю, думаю…
Ще мені телефонують. Останнім часом більше слухаю, ніж сам говорю. За це ображаються. У процесі думаю, що не мав слів, які насправді хочуть почути від мене. Проте розумію, що найкраща форма любови – бути самим собою…
Близько 12 год вперше йду їсти. Не так давно взяв собі таке правило – місяців зо два. Апостол Павло казав: “Хто не робить – той не їсть”. Не можу сказати, що відчуваю дискомфорт, а то й каторгу над собою. Мене це влаштовує…
По обіді їду у місто. Дорогою спостерігаю за людьми і думаю про них. Немає нічого, окрім бажання зрозуміти. Мені не бридко від п’яного, не викликають осуд пенсіонери при посадці у автобус через штовханину, не дивує безпардонність багатьох водіїв та кондукторів. Я їх прагну зрозуміти. Багатьом дивлюся ввічі. Звісно, що не знаю якої вони думки про мене, але все ж, очі – прямий шлях до душі…
Зустрічі чи то будь-які інші справи у місті супроводжуються черговими роздумами. Чомусь мене не тривожить підвищення цін, слизька дорога взимку, тривале чекання транспорту на зупинці. І не звикся з цим, і не лояльний. Вочевидь, є щось важливіше.
Дорога додому, де на порозі стрічає кіт, а з кімнати лунає щебет папуги. Переодягаюся з думками про плани на завтра. Сідаю і записую погодинно графік наступної днини. Знову може бути душ або одразу вечеря. Часто їм з Мамою. Молимось і сідаємо до столу. Про щось гомонимо…
Заварюю міцний чай і переходжу за робочий стіл. Знову нет, який займає мало часу, бо починаю писати про усе те, що надумав за день. Інколи, творчий процес переривають телефонні дзвінки, але обов’язково відповідаю. Як і обов’язково роблю запис у щоденник про день минулий…
Далі перегляд фільму – часто американська мелодрама з Гіром, Робертс, Вашингтоном – і сон. Непоодиноко ніч стає творчою, але в будь-якому випадку думки, думки…
Світе тихий, я тебе так мало люблю. Вибач…