Дискусія УК: Які реформи потрібні Україні? Стаття друга
29.05.2015
Оповідь українського письменника Остапа Вишні «Чухраїнці» про невідому країну Чукрен та її мешканців чухраїнців, що вийшла в світ в першій половині минулого 20 століття варто аналізувати через призму суспільно-політичних викликів сьогодення перед неоднорідним українським суспільством.
Остап Вишня стверджував, що чухраїйнцям властиві ряд особливостей, які в свою чергу складають й базис для їх суспільно-політичних практик. До них він відносив п’ять характерних рис. Серед них письменники вирізняв: 1)Якби знати?! 2) Забув; 3) Спізнився; 4) Якось то воно буде; 5) Я так і знав.
Означені риси поведінки чухраїнців на нашу думку в більшій мірі можуть частково аргументувати подвійні стандарти поведінки в публічній політиці. За нагоди наведемо приклади «стародавньої парламентської традиції» внесення зміни до існуючих законів,які в результаті створюють правові колізії й не вирішують поставлені задачі; чи могли б знати українські парламентарі до чого може призвести подібна традиція? Вочевидь, так але скоріш всього вони про це «Забулись». Інший приклад, щодо першої по-Вишні риси – «Якби знати», вона цілком влучно характеризує процеси реформування політичної структури, коли жодні політики, жодні політичні сили крім анонсів потрібних векторів розвитку держав не можуть визначитись у мірі своєї політичної відповідальності та запропонувати чіткі тактики та стратегії до реформ політичних інституції в Україні.
Певна річ, можна до кожної риси наводити левову частину прикладів, чого вартий навіть приклад затягування вищим керівництвом у владі вирішення питання трансформації АТО в стан війни \ надзвичайного стану,який триває вже майже 1,5 року та уникнення застосування політичних та економічних санкцій до РФ. Але якщо говорити на загал описані вище О.Вишнею риси українського суспільства вони цілком пояснюються сучасну природу українського громадянина, в якому поєднуються дві непоборні стихії «конструктиву та деструктиву».
В публічних та політичних практиках українців з одного боку індивідуальні бажання порядку (вибори, інавгурація Президентів, депутатів), а з іншої сторони дивовижна толерантність українців до своєї суспільної деструкції (голосування за корупційні політичні партії-минулого, ігнорування потреби створення альтернативних до діючих політичних та суспільних інституцій (партій, рухів, профспілок,тощо).
Корупція в політичній системі, політичний популізм в громадському секторі та владній вертикалі, симулякр реформ, зрадництво як запорука політичного виживання, абсентеїзм, політичне відчуження владоможців від громадянського суспільства й навпаки – це лише очевидні сьогоденню риси сисної деструкції, яким українці дозволили збутися та інституційно розвинутись без громадянського спротиву та внутрішньої конструктивної трансформації. Сучасна політична деструкція відповідно продиктовується не пристосованою для вирішення поточних політичних викликів політичною свідомістю сучасних українців, тих кого О. Вишня свого часу називав «чухраїнцями».
Якщо казати про наших сучасників, вони теж в свою чергу вели мову про «чухраїнство» як специфічний феномен української ідентичності. Так Олексій Мочанов зазначав, що політична криза породжена тим, що влада і суспільство знаходяться в кількох паралельних реальностей. Сьогодні з’явилися ті кому війна на Сході України привнесла фінансові девіденти але наряду з цим, їх не цікавить питання переходу країни до мирного життя. Інший сучасник, Андрій Кузьменко, покійний, лідер музичного гурту «Скрябін» в своєму останньому публічному інтерв’ю в Кременчузі заявив, що зараз українцями мріяти про своє майбутнє й сучасність просто марне витрачання часу, потрібно «пахати» («важко трудитися») над тим аби сьогодення грало на тебе, грало на Україну. За його словами, прийшов вже час жлобство у всьому починаючи з політики називати жлобством і до нього не можна пристосовуватись називаючи це протидією його негативами та ризикам. І боротись з ним відповідно.
Певна річ, у своєму творі О.Вишня лише констатував «діагноз» під кодовою назвою «чухраїнство». Зараз, коли Україна і українці опинилися в ситуації нагальних інституційних та світоглядних модернізації такі поведінкові риси як «чухраїнство» є деструктивний ідентифікаційним феноменом. Деструктив даного феномену варто оперативно мінімізовувати й локалізовувати, зокрема й через наступні світоглядні та інституційні вектори. Серед них це інтерес українських обивателів в становленні ефективного суспільства та громад. Українець має бути зацікавлений й віддавати свій інтелектуальний та соціальний капітал до переходу держави й нації від деструктивного політичного безвідповідального хаосу до громадянського консенсусу щодо суспільного порядку, законності, верховенства права над політичними емоціями й «травмами» окремих політичних суб’єктів, які довго не відчували в тамування жаги політичним владарюванням. Має відбуватися й консолідації інтелектуальних здатностей української нації, а не залежуватись пилом в бібліотеках наукових кафедр чи лабораторій. Українському політикуму на зовнішньому й на внутрішньому рівні варто діяти у відповідності до власного державного інтересу й бути політично стриманими в оцінках своїх можливостях й оцінках партнерського відношення до українського національного інтересу.
Власне на нашу думку, лише завдяки тому коли кожен політик й громадянин України на своєму місці буде діяти у відповідності до реалізації спільного конструктивного блага як єдиної держави та національного організму чимало світоглядних, поведінкових та політичних деструктив може бути подолано. Врешті решт українцям варто позбутися «конституційної сором’язливості» у відповідальності за само гарантування й забезпечення державою їх політичних прав,свобод та обов’язків; варто розставити і сприйняти належним чином поляризованість позицій щодо історичного минулого, навчитись визнавати існування кількох історичних пам’ятей але творити натомість сучасну, конструктивну історичну пам'ять України. Українці врешті решт мають визнати для себе не рентабельність політичного та виборчого «лінивого скепсису», натомість його має замістити ініціатива, професіоналізм та ініціативність при системному підході до вирішення поточних історичних, політичних, культурних та світоглядних викликів.
Україна якщо хоче не втрати своє ім’я та місце на політичній мапі Світу має модернізуватись свідомо, рішуче, ампутуючи відмерлі органи, кінцівки, визнавши минули поразки, взявши уроки із перемог минулого і сьогодення.
Дмитро ГАВРИЛЮК
експерт УК, кандидат політичних наук