Родинне стрітення

17.02.2011

Сьогодні моя Хрещена бабуся (так я називаю Маму моєї Хрещеної Мами) дала почитати цікавий матеріал. Це був, так званий лист-звернення одного чоловіка до кожного небайдужого. Логіка мислення зводилася до того, що “добре там, де нас немає”. Автор слів припускає, що так дійсно може бути, але перш за все кожен має шукати відповіді на питання: “а чому я тут? в цей час? з такими можливостями?” І відповідь маємо очевидну: “Бо саме я потрібен світові тут і тепер”.

Знаєте, ці слова мають неабияке логічне підґрунтя, про що свідчить історичне минуле. В будь-якому випадку кожен несе собою ті чи інші зміни. От я маю хорошу знайому, котра розпочала “війну” на роботі, фактично з усим колективом. Але чи можна назвати це чимось поганим? Звісно, можна зіслатися на емоційну поведінку, запальність молодих років, але це ж теж не все просто так. Чи не лягла на її плечі місія таки зруйнувати існуючий бар’єр нелюбови у колективі, щоб показати колегам інший шлях – шлях щастя? Певно, так воно і є.

Тож місце кожного у цьому світі чітко визначене. Найперше це стосується родинних взаємин, бо це перші люди, як правило, з котрими доводиться мати тісні стосунки. Особисто я маю достатньо велику родину, але в силу найрізноманітніших обставин спілкування із багатьма відсутнє. Дійсно, людина звикла зсилатися на обставини, що насправді зовсім не приносить честі. Проблема криється у любови, яку кожні наступні покоління втрачають. Часто буває так, що сваряться батьки і діти, брати з сестрами, через що наступні покоління про діда чи тітку дізнаються вже із фотокарток, а то й зовсім не знають про них. Нажаль, подібна ситуація не оминула й мою родину. Виходить, що “голос крови” зовсім недіючий. Але це не так. Якщо умовно розділити мій рід на покоління, то у моєму – я найменший. Чимало моїх рідних, двоюрідних, троюрідних братів та сестер мають дітей значно старших за мене, але це життя. Саме життя – пошук, який мене спонукав знайти “рідну кров”. Мені пощастило. Спершу я рушив у невідоме мені Полісся у віці 16 років. Не можу сказати, що дорога видалася легкою, але я не здавав до останнього позиції. Та поїздка подарувала знайомство із тіткою Раєю та її багатою на онуків родину. Долаючи далі простори боліт, сповнених кусючих комарів, я дібрався до осердя нашого роду – села Дубчиці Зарічненського району Рівненської області. Близьких родичів уже забрала земля, але все ж таки село з кількома довколишніми прийняло мене, як одна велика родина.

У 18 років я рушив на пошуки Батьківської родини, адже Полісся – Мамин край. Шлях мій лежав у не менш таємничі Прилуки Чернігівської области. Зимового вечора я просто блукав у пошуках двору “з сірим шиферним парканом, де видніється капличка”. Звісно, Прилуки не Київ, але заблукати можна було. Але й тут мені пощастило. Стукаючи у ледь не кожні двері із “сірим шиферним парканом”, я таки знайшов “рідну кров” – дядька Миколу з його дружиною Галею та донькою Оленою. Більше того, Прилуки подарували мені ще одну важливу зустріч – знайомство із двоюрідними племінницями Олею і Катьою Паляницями. Вочевидь, через малу різницю у віці, ми достатньо легко знайшли спільну мову, котра переросла у активне спілкування, спільність проведеного часу. Дівчата завше радо приймали мене у своїй непоказній затишній хатинці накраю містечка. Порою вони малювали із мене портрети, порою ми просто спілкувалися, роздивлялися фото, а то ще й щедрували якось їхній Мамі Юлії. Та не менш незабутнім став вересень 2009року, коли ми сиділи у них в саду біля багаття і нічної порі співали, читали поезію. Коньяк і смажені сосиски всьому тому сприяли – було дуже гарно.

Небеса мені подарували кілька щасливих зустрічей із близькими. Що це мені дало? Єдність родинної любови. У кожній особі ми маємо вміти бачити Божу присутність, через що і любити оточення. Хто ж у цьому перші будуть, як не рідні, яких ми маємо неспроста. Пригадуються Авель і Каїн, які попри братерство жили різнобічно, що і дало свої плоди. Віддаляючись одне від одного, ми тратимо єдність любови, стаючи чужими, непотрібними, подекуди ворогами. Здавна відома мудрість, що кожна окрема галузка – ніщо, але коли це оберемок, то він має неабияку силу. Тож сила людей, родини в єдности, чому сприяє наявність любови. Любов не можна вимагати, але її варто дарувати, щоби кожна зустріч була бажаною, приємною і не перетворювалася у розлуку.

 

15.02.11