Інклюзія

17.06.2011

Можливо, читачу маловідоме це слово, тому спершу дещо розтлумачу. Мова іде про об’єднану форму освітнього виховання, адже про освіту зокрема далі й піде мова. Тож інклюзивна форма освіти включає у себе поєднання навчання осіб здорових та осіб з особливими потребами. Щодо останніх, то до їхнього переліку належать практично всі форми захворювання, окрім вад розумового та психічного профілю. Тобто, такі особи жодним чином не становлять а ні перешкод, а ні загрози решті “нормальних” дітей.

У напрямкові інклюзії безпосередньо чимало працювала Марія Монтессорі, котра розробила цілу систему освітньо-виховного розвитку з першого дня життя й до зрілого віку. На прикладі Західного світу бачимо яскраве втілення цієї методики у сам навчально-виховний процес. Радує також західний рубіж нашої держави, де спогляаємо аналогічну ситуацію. Однак, чимала територія, зокрема пострадянських країн, донині не вдалася до відповідного наслідування. Більше того, можна спостерігати зовсім протилежну поведінку, коли дитя дошкільного віку просто сидить дома, а згодом приймає вчителів дома. Птання навіть не у освітньому розвиткові дитина, а у її ізоляції. Звісно, є тяжкі випадки, але це стосується лише одиниць. Окрім того, що подібні особи розвиваються низько-комунікабельними, так ще й  “нормальні” діти дико реагують на подібних осіб у людних місцях.

З власного досвіду можу сказати, що інклюзія рухається двома векторами у нашій державі. Дуже неприємно, що уряд робить все можливе аби таки ізолювати від суспільства та ровесників осіб з особливими потребами. Особисто мене теж не хотіли брати до дитячого садка, а вже у школі прагнули зачинити дома…

Та маємо і втішні проблиски. Пару років тому мені пощастило познайомитися із цілою родиною педагогів, котрі взяли на себе сміливість створити “Монтессорі-Центр Соняшник” на базі власного будинку. Спершу це був дитячий садок, який відвідували всі бажаючі діти. Ніхто нікого не ділив бодай за якимись ознаками. Близько шести місяців я працював із подібними дітками і жодного разу між ними не виникало певних непорозумінь, розподілів, натяків на якусь “інакшість”. Завдяки наполегливості директора садочка Тетяни Черненко та її доньки Ельвіри Попової садочок розширив свою площу, створивши додатково центр реабілітації, котрий відвідують особи значно старшого віку. У центрі проводять ряд цікавих гуртків та мистецьких заходів.

Ще порадувало прагнення місцевих рад декотрих регіонів у створенні добай по одній школі інклюзивної форми навчання. Мери міст поставили за мету до вересня повноцінно втілити плани у реальність.

Та, як на мене, то найбільший вклад у інклюзію роблять усі ті, хто кожен день перетворює у співжиття осіб з вадами з рештою суспільства. Одним з посеред подібних прикладів є зразковий театр масових видовищ “Полтавські балаболки”. До постійних учасників трупи входять цілком здорові та розвинуті діти різного віку. Але за сприяння режисера колективу – Світлани Долженко часто проводять заходи, де до роботи основного складу долучають осіб із вадами. Врезультаті виходять достатньо цікаві та варті уваги речі. І я знаю, що по Україні ще є ряд подібних театрів та й не тільки їх. Аналогічні речі змушують багатьох замислюватися над інклюзією, повагою та цінування інших, відмовою від байдужости. Усвідомлення того, що всі люди рівні та однакові – служить неабиякою силою. Нажаль, рівень культури нашого народу ще не досягнув межі, коли б так мислили всі. Тому і маємо супротиви декотрих батьків, спрямованих на відмову від спільного навчання із дітками, котрі мають діагноз ДЦП. Подібні дії лише дивують, а то й засмучують. Часто, багато хто бере на себе сміливість вирішувати як кому жити. Але то вже не життя. Розумію, що ледь не кожному нині тяжко, порою ризиковано. Але все-таки всі ми маємо сили та можливості допомогти тим, хто вкрай цього потребує.

Є хороший вислів: “Хто стукає – тому відчиняють”. Трапляються моменти, коли стукають саме у наші двері. Чому б просто не відчинити і тим самим ощасливити чиюсь долю?

Думаймо про це…

 

17.06.11р.Б.