Його кликали Столяром
09.05.2011
На одному із психологічних тренінгів, котрі проводить Марина Фесенко, мова стосувалася сімейних традицій. Кожен з присутніх почергово розповідав про власні сімейні традиції. Міркуючи про свою сім’ю я зрозумів, що ми дуже бідні на традиції. З одного боку я лишаюся противником традицій, але необдуманих. Якщо ж традиція, тобто систематичне повторення чогось з метою любови об’єднує, згуртовує, то чом би й не виконувати її. Традиція бути у Церкві та ходити до причастя – чудова…
Суть традиції в тому, що вона передається із покоління в покоління. За умов чогось ігнорування нащадками – традиція втрачається. Відсутність традицій у моїй сім’ї вочевидь є саме ігноруванням одним поколінням іншого. Більше того, навіть не було традиції розповідати дітям про предків. З поміж того, потреба знати своє минуле постійно зростала у мені. Тому спершу я вирушив у край Мами – на Полісся, а потім у край батька – до Прилук. В обох місцях взнав для себе чимало цікавого та змістовного.
Минулого тижня православний християнський світ поминав всих померлих родичів, друзів, знайомих. Так само сьогодні у моїй родині теж пам’ятний день, адже саме 9 травня 1900р. на світ з’явився Микола Сарич, якому могло бути 111років, але могло…
Постать Миколи Сарича – діда по Материній лінії – неабияк значима для мене. Перш за все тому, що дів дав життя останній шостій дитині – моїй Мамі. Так склалося, що у 1976 році діда вбив власний кінь, тому про предка знаю лише з розповідей, фото, хати. Так, саме хати, адже дід Микола будував дерев’яні хати та клав печі. Понад 50 років у селі Дубчиці Зарічненського району Рівненської области в центрі села стоїть дідова хата, в яку я приїжджаю щоліта. Метою мого візиту на Полісся є ушанування пам’яти діди, яке припадає на 27 липня – день смерти. Вже традиційно йду цього дня на моглиці, як кажуть у тім краю, розчищаю від бур’яну дідову, а заодно й баби Єви та дядька Кіндрата могили. Сідаю та дивлюся на пам’ятник на могилі діда. Завше на мене дивиться світле усміхнене обличчя діда – ніжне обличчя. Люди розповідають, що Столяр (так кликали діда у місцевості) був роботящим, дуже майстровитим, уважним до всих та без шкідливих звичок. Діда любили у селі…
З війни повернувся пораненим у ногу і з нагородами, але ніколи тим не хизувався. Діти гралися тими медалями, тому десь й розгубилися. Маючи неабиякий авторитет у довколишніх селах, дідові Миколі запропонували бути головою колгоспу. І дід був ним аж 1 день. Чому? Бо людина створена робити, а не керувати. Дід робив наперекір лозунгові совків: “В нас в колгоспі добре жить: один – робить, сім – лежить”. Дід був чудовим прикладом для наслідування.
Вважаю своїм обов’язком пам’ятати, шанувати та говорити про діда Миколу – Столяра нашої родини!
09.05.11 р.Б.