Промінь любови
(спогади про школу)

22.04.2011

Днями мені наснилася людина, у випадку якої заведено казати – перше кохання. Цей сон навіяв спогади про минуле, куди я і повернувся думками – а саме в період навчання у школі.

Правду кажучи, тоді та й донині, проїжджаючи повз школу, одразу виникає думка: “Колонія №19”. Дехто з посеред викладачів самої школи полюбляє уточнювати: “Суворовське училище”. Так воно й справді є. Все починалося із зовнішнього вигляду, де передбачалися чіткі вимоги щодо кольорової гами, складових компонентів і навіть покрою одягу. Особлива увага приділялася відсутности косметики на обличчях та нігтях дівчат. Пройшовши фейс-контроль, яким завідувала відповідно директор школи – затята регіонала, а отже по духу – московитка. Часто її називали учні та й навіть вчителі межи себе – КП, тобто скорочено від Катерина Петрівна. Хоча, коли вона стояла вранці, контролюючи змінне взуття та зовнішній вигляд, то доречніше було б сказати – КПп (останнє “п” не – “параша”, а “пункт”). Класи були чималими, зокрема у нашому навчалося, дехто просто відсиджував, 39 осіб. Кожен мав сидіти виключно там, де вказав класний керівник. Як правило, сиділи хлопець із дівчиною. “Особливих кадрів” садили за першу парту перед вчителем. Інколи відбувалася заміна “кадрів”, але, як правило, цю позицію займав Артем Дудко. Особисто б я не сказав, що він був бодай чимось гіршим за інших учнів, зокрема медалістів. Так, це була гіперактивна дитина, але достатньо толковий у точних науках. Не так давно Артем став чудовим сім’янином, що доволі відповідально та сміливо у сьогоденні. Живе з прекрасною дружиною та милою донечкою. Зовсім не став бандитом, наркоманом, лацюгою чи як там ще любили казати вчителі…

Взагалі ж, позиція у класі жодним чином не впливала на учня, окрім тих випадків, коли позаду сидів медаліст, у якого можна було списати. Але хто б там давав – жлоби-жлобами. Мені правда щастило, бо давав списувати Міша Лішньов – толковий простий хлопець, котрий славився на всю школу першими позиція у загальному рейтингові знань. Але почерк у нього був жахливий – доки розбереш його горобці, то й урок минав. Цікаво було спостерігати за процесом думання Міши – він часто любив гризти ручки і ковпачки, від чого всі ці речі у нього мали не найкращий вигляд. Ще Міша постійно брав їжу з дому. Водичка у нього була в чудернацькій пляшечці, в яких продають лікарські сиропи. Деякі хлопці сміялися з тої пляшечки, хоча я нічого поганого в тому не бачив, але кумедно…

Фактично такі, як Міша – розумні, покірні, надійні й потрібні були школі. Усе це нагадувало інкубатор, де всіх ставлять під один щабель. Виникає питання: “А де ж збереження особистости?” Та сама педагогіка чітко проговорює пункти щодо індивідуального підходу. На останнє щастило лише тим, хто “отлечился”, до числа яких часто входили я, Діма Кришталь і Віталій Ковтун. Перш за все ми були тими, хто не любив наслідувати поведінку вчителів. Решта учнів, як правило, цим і займалася. Перш за все у нас були стукачі. Особисто мене найбільше дивувала “дочка священика”. Єдине їй виправдання, що той священик належить до московського патріархату…

Також були “підлизи”, як правило медалісти або ж дуже хитрі. Особливо жалюгідне було видовище на День вчителя і 8 березня, коли в очі викладачу казали одне ще й з усмішкою на обличчі, а позаочі можна було таке почути…

І найбільше мене добивав послух, що насправді було елементарною маніпуляцією. Буквально вчора дивився відео з участю священика Якова Кротова з Москви. Зокрема він мовив: “Жахливою є картина реальности, коли дитя слухає батька, батьки – священика, священик – владику, владика – Бога, Бог – президента, президент – патріарха”. Існує така собі ланцюгова система послуху, де легко можна всіма контролювати. Не дарма “братній народ” визначив нам міністра-жида в освітню сферу, щоб неабиякий контроль був й у гуманітарному напрямкові. А так воно почасту і є. Зі зміною кількости навчання у школі: то 8, то 10, то 11, то 12, то знову 10 – міняється програма, підручники. А в підручниках теж багато міняють. Одні вчать, що Петро “прорубав вікно у Європу”, а вже інші – що це неабиякий кат. Для когось Ленін – зразковий вождь, а для когось – останній негідник. Ще кілька років тому помаранчевий майдан був символом свободи та єдности, а вже тепер – місце, де зібралися несповна розуму “людішки – бидло і козли”. І дитина всьому тому вірить, а як є у неї свідомі батьки, котрі вчать іншому, то такому учневі усіляко затикають рота: постійно лають, пишуть зауваження у щоденник, занижують оцінки, роблять у очах інших учнів ворогом №1. Моральне розкуркулення через психологічний тиск. У середній школі ледь не щодня були усілякі “розборки”, що мало далеко непедагогічний вигляд. Згадую викладача педагогіки з вузу – Лутфуліна. Достатньо часто він наголошував, що вчитель почасту саме й займається антипедагогічною діяльністю. Доречно буде навести приклад фільму “Доживём до понедельника”, де бачимо зауча-гуманітарія – страшенного анти педагога та історика – мислячого, людяного, чуйного вчителя. Суть послуху не в маніпуляції одне одним, а у авторитеті, повазі та любови, що варто заробити, а не просто отримати у вигляді кредиту, котрий донині не відшкодований…

Ще пригадався мені гімн навчального закладу, де є слова: “Рідна школа, учителька, клас”. В суспільстві існує вислів: “рідна душа”. Кого ми так називаємо? Того, хто виражає розуміння, терпимість, щирість, перейнятість та любов.

Бодай колись розуміли вчителі з якої сім’ї прийшла та чи інша дитина? А форму таки вимагали, “кололи” нею постійно очі…

Ніхто не хотів нікого терпіти, бо байдуже було всім…

В мій час в школі навчалося 3 брати, в котрих не було батьків. В очі їм казали одне, а позаочі вчителі, зразкові вчителі називали їх “босяками”. Де ж та щирість?

Про перейнятість та любов зовсім немає чого сказати. Яка ж вона нам рідна? Що саме у ній може бути рідного?

Так, виховали собі достойну заміну – таких самих. Тепер зустрічаю “класуху”, яка нарікає, що ніхто не заходить в школу. Я їй просто відповів: “Мені не приємно йти туди і бачити всіх вас…”

Приблизно у 7-му класі перед зимовими канікулами всім нам сказали: “Ви – дволикі діти”. А невже ви не такі самі, вчителі? Діти відтворюють дії, а не слова. Що побачили у вас – те й самі відтворили…

У листопаді 2008року на мистецькому конкурсі “Світ моїх надій”, у журі якого сиділа моя колишня директор, я сказав: “Моя велика надія – докорінна зміна освіти”. І я вірю в це!

Невтішна картина спогадів, але є момент, котрий неабияк радує. Посеред всього того сірого скупчення хмар пробивався для мене промінь любови – моя однокласниця Віка. Я не можу сказати що вона зробила щось особливе для мене, але цей промінь завжди грів, обнадіював і додавав сили протистояти всьому негативові. Коли Віка хворіла та була відсутня, то у мене було таке відчуття, немов я лишився один – самотній. З одного боку я потребував зовсім мало – просто її присутности без найменшого прояву уваги до мене, але таки щоб вона була. І вона була, є і лишається весь час у моєму серці. Моя любов…

А школа. Про неї влучно написала Інна Кабиш у 1963 році в авторській збірці поезій “Личные трудности”:

Это моя образцовая школа

С вечнобеременными училками,

С нищенством классов и холодом холла,

резью звонков и немытыми вилками.

Вот, проходя до конца коридора,

Слышу урок фанатичного пения

И тишину пионерского сбора:

Тихую-тихую, до утопения.

Вижу лирке и укол под лопатку,

Греческий профиль женатого физика,

Библиотекаршу-психопатку,