Біле пекло
(життєва історія)

17.06.2012

I

Прецедент

 

            Вбраний густим туманом прохолодний вечір золотавого жовтня віщував собою щось незвичне. Питання було лише у тому  в чому ж саме крилася та таїна: у радости чи смуті? Поза тим усим я чимдуж поспішав на вокзал зустріти з потягу знайомих. Власне, за кілька годин до столиці мала прибути Мирослава, з котрою ми познайомилися кілька місяців тому на черговому зібрані молодих літераторів Полтавської спілки письменників. У мене Мирослава викликала інтерес своєю щирою тематикою біографічної творчости. Та й власне сама собою на той час Мирослава було достатньо відкритою приємною людиною. Приїзд до столиці Мирослави був обумовлений моїм запрошенням виступити із авторським читанням на зібранні «Літературного форуму». Поспішаючи на вокзал, я ніс у одній руці власні речі, а у іншій – надувний матрац для спання Мирославі. Насправді, у планах було поселити дівчину у себе, але. Отим «але» і стало незвичне цього вечора, котре вилилось для мене неабиякою смутою.

            У Києві мені доводилось непоодиноку бувати з найрізноманітніших справ. Як правило, я поселявся на ночівлю чи то у Хрещеного Батька Северина, чи ж то у сестри Марії. Цьогораз я спинився у Марії, котра саме із сином Іоаном-Мирославом поїхала до Мами, а її чоловік Юрій подався на зібрання кобзарів за кордон. У моєму розпорядженні лишилася велика простора квартира серед приватного сектору житлового масиву «Нивки». Вирішивши декотрі особисті справи у місті, я поїхав додому приготувати їсти до прибуття гостей, адже Мирослава мала приїхати у супроводі хлопця. Звісно, мене дещо здивувало, що двері не були зачинені на замок, але коли я побачив на кухні Юрія, то усе стало зрозуміло. Щоправда, мене збентежила така поява. Не встиг я переступити поріг, як Юрій засипав мене питаннями: «За тобою ніхто не йшов? Твій одяг чистий? На взутті немає підозрілого бруду?» Спершу я спокійно віднісся до подібного, але зайти так і не вдалося до хати. Юрій змусив мене зняти верхній одяг та взуття й лишити їх за межами квартири. Діватися було нікуди. Я ще подумав собі: «Знову Юра зі своїми приколами, адже він мастак на усілякі дива». Однак, на цьому не завершилося, а як виявилося згодом – це був лише початок усьому. З розмови з’ясувалося, що Юра нещодавно повернувся. Причини такого раптового повернення я так і не зміг з’ясувати. Логічним стало запропонувати поїсти. Доки розігрівалися страви, я повідомив Юру про свої плани щодо поселення на ніч гостей. Ідея не дуже потішила господаря. Загалом же я у ньому помічав якусь нетипову рухливість, обережність, заляканість. Це почало насторожувати. В цей момент до нас завітав сусід Юрій – товариш сім’ї. На сусіда господар відреагував дещо агресивно, що вкотре здивувало. Сусід Юрій сам собою доволі безпосередній та дещо безпардонний чолов’яга, що у той вечір було вкрай недоречно. Поставивши перед гостем цілий ряд вимог, Юрій нарешті впустив сусіда. Я ж саме насипав їжі у тарілки. Ми помолилися перед їжею і вже було сіли їсти, коли це раптово Юрій почав забирати у нас тарілки зі ставами та викидати усе разом у смітник зі словами: «Вибачте, але у цій їжі багато бруду». Не знаю як сусід, але я був доволі голодним, тому подібний крок неабияк обурив мене. Розумів, що з Юрком немає сенсу дискутувати, тому зателефонував його дружині Марії. Ясна річ, що моя сестра не вірила подібному, тому попросила дати телефон Юрію, на що той сказав свою традиційну фразу: «У нас все добре». Я лишився у дурнях.

            Коли я ввійшов до зали, то посеред підлоги побачив навхрест складені палиці для гри на барабанах. Спершу подумав, що десь упали дивним чином, тому надумав забрати, але мене спинив Юрій словами: «Не чіпай – то від злих сил».

            Поспішаючи на вокзал, я намагався усе це переварити та звести докупи. Кілька раз, доки ще їхав до метро тролейбусом маршруту №26, телефонував сестрі Марії, котра так і не вірила моїм словам.

            Мирославу мої клопоти жодним чином не мали хвилювати, тому я був вимушений на певний час відкинути усі ці думки. Майже мовчки їхали у метро та разом кілька зупинок тролейбусом, а далі я був змушений вийти, щоб повернутися додому, а Мирослава поїхала на ночівлю до спільних знайомих.

            Біля дому мене зустріла господиня із черговими новинами. Доки я був відсутній, Юра заходив до неї привітатися та сів заодно подивитися телевізор. Але раптово вскочив та став вимагати вимкнути телебачення, бо там «бісівські» речі показують. Ясна річ, що господиня була здивована подібним речам, але я нічого не міг пояснити.

            Юрій зрадів моєму поверненню, але насторожено поцікавився чи за мною ніхто не слідкував. Переконавши його, що усе добре, я мав намір зайнятися особистими справами, але Юра попросив мене почитати йому Євангеліє від Івана. Я сів на диван, а Юра ліг поруч. Тримаючи у руках зелену книгу, я поволі чітко читав Святе Письмо. Юру почало кидати,  він щось викрикував, навзрид плакав та міцно тримався своєю рукою за мене. Подібне дійство тривало хвилин 10-15, після чого Юра немов трохи задрімав. Я вирішив знову зателефонувати Марії. Порадившись, я набрав отця Ігора Литвина, котрий вінчав їх та хрестив сина. Юрій з великою радістю погодився говорити зі священиком, але результат виявився не втішним. Запалившись ідеєю розмов із духовенством, Юра наполягав зателефонувати владиці Ігору Ісіченку. Чи то на щастя, чи навпаки – владика саме був у Києві та мав за кілька годин рушати потягом до Львова, тому запропонував Юркові побачитися на вокзалі. Було відчуття ризику, але протистояти Юрковому ентузіазмові було не реально. Я був змушений супроводжувати його на вокзал. Дібралися на вокзал без пригод і так само швидко знайшли владику Ігора у супроводі отця Валерія Копійки та ще кількох церковнослужителів. Не знаю про що саме говорили Юрій з єпископом, але через брак часу вони були змушені розпрощатися. Мої сподівання про повернення додому виявилися марними. Юра вдивився у потяг і промовив: «Він проклятий. Ним не можна їхати. Варто зупинити цих людей».  З подібними словами Юрій почав підходити до провідників, котрі у відповідь сміялися з нього. У той час в один з вагонів вантажили чоловіка на візку, до якого кинувся Юрій: «Ви спасіння цього потягу – моліться за них усіх».

–        Потрібно щось робити! – підбіг до мене із закликом Юрко, але не отримавши ніякої підтримки, заскочив у потяг. Так розумію, що там він почав сіяти паніку між людьми. Тим часом уже викликали вокзальну міліцію. Я знову телефонував сестрі, але вона не знала що робити. Знесилений, я сів під вокзальним парканом та став плакати. Я боявся того, що відбувається. Надія була лише на Бога.

            Четверо міліціонерів витягли Юрія із вагону, котрий на хвилинах мав рушати. Розмовляючи по телефону із отцем Ігорем Литвином, Юрій почав плювати на охоронців, за що ледь не отримав стусана, але швидко й раптово вискочив та побіг під потяг, який рушив з місця. З порваним одягом, охорона ледве витягла Юрка із колій на перон. Усі розуміли чітко одне – час викликати швидку. Передімною стало завдання обманним чином привести Юрка до медпункту, звідки під виглядом надання першої медичної допомоги його забере машина швидкої. Виснажений усіма подіями, я запропонував Юрію пройтися до медпункту, а працівники міліції ішли поряд на віддалі від нас. Я добре розумів, що не так просто буде Юркові прийняти факт госпіталізації, чого не витримає моє серце. Тому я лишив свого родича на опіку міліції, а сам поїхав. Повертатися додому було страшно, адже думки про усе це можуть стати для мене фатальними. Тому я поїхав на квартиру, де зупинилася Мирослава. Довго не міг заснути, але таки втома виснажила мене…

II

Лікарня

 

            Подекуди уявляєш собі різні ситуації, котрі могли б трапитися із тобою. Зізнаюся, що ніколи не уявляв собі візиту до психлікарні.

            Клініка Павлова вважається у столиці найжорсткішим лікувальним закладом відповідного профілю. Це велика територія серед житлового масиву. Зі слів сусіда Юрія, котрий був з нами на вокзалі, я дізнався, що таки не так легко було госпіталізувати мого зятя і таки довелося трохи побігати за ним по вокзалу. Під час реєстрації у клініці теж поводив себе неадекватно та з виявами крайньої негативної агресії. Розмістили Юрія у двоповерховому середніх розмірів п-подібному корпусі бордового відтінку. Наступного дня, після літературних читань, я вже був там. Одразу відбулася розмова із лікуючим лікарем та завідувачем відділення. Обоє намагалися дізнатися від мене причину зміни відповідного стану, але я мало чим міг зарадити. Нарешті мені дозволили побачити Юрка. У супроводі чергового лікаря я пішов у відділення, де проживають хворі. Жодних ручок на дверях та вікнах, система особистих ключів. Мене провели у затишну середніх розмірів кімнату, котра чимось нагадувала їдальню. Там я чекав Юрія. Змарнілий, ледь живий зайшов він, намагаючись видавати посмішку у привітання. Санітар, котрий супроводжував його, лишився чекати за дверима. Розуміючи специфіку закладу, я взяв із собою їжу, але Юрій від усього відмовився окрім води, котру просив принести й наступного візиту. Перша наша зустріч тривала не довго. Звісно, Юрко нарікав на умови, але я міг мало що вдіяти.

            Так 10 днів я ходив у те моторошне гнітюче місто. Кілька раз я був у палаті, де окрім Юрія ще жило близько 10-ти осіб. Усе біле, від чого аж нудило. Не оминулося і без конфліктів. Спершу Юрій жалівся мені на санітарів, які курять у палатах, вживають алкоголь та лайливі слова, а найгірше, що можуть вдарити. Однієї з ночей Юрій прокинувся від того, що хтось на його ліжко «сходив» у туалет. З подібною скаргою мій зять подався до санітара, котрий у відповідь щосили вдарив у живіт та відправив далі спати. Подібне тяжко довести, коли відсутні синяки та камери спостереження. Лікуючий лікар теж мало на що може вплинути, адже проводить із пацієнтом лише пару годин на добу.

            Ще Юрій нарікав на відсутність регулярного прийому душу, а власне ніякого прийому не було, у чому відмовляли ті ж самі санітари. Довелося змусити щоб у моїй присутности Юрія повели купатися, чому він був неабияк радий.

            У 70-ті роки минулого століття була заборонена шокотерапія. Не можу запевняти однозначно, але з вигляду декотрих пацієнтів можна було зробити подібний висновок про існуючу практику.

            Нарешті десь днів за 5 Юрію дозволили вийти на вулицю. Доки я чекав на нього, то із сусіднього корпусу вивели кількох хворих – їхні руки були зв’язані широкими ременями та прикуті протилежним краєм до рук велетенських санітарів. Чи то вони у процесі роботи набирають вагу, чи ж свідомо ідуть такі велетні на подібний заробіток? Однозначно, враження не з найкращих. Скоро вивели Юрія, а санітар лишився спостерігати на віддалі. Радувало, що Юрій почав їсти потроху. Я повідомив його, що уже завтра приїдуть його дружина із сином. І таки зустріч відбулася, яку я не міг спокійно спостерігати – сльози набігали на очі самі собою. Прикро, що їм довелося пережити подібну ситуацію.

            Ще на прохання Юрія до лікарні приїздив отець Дмитро Присяжний, після чого швидко і так само раптово Юрій одужав.

 

III

Фінал

 

Насправді, я навіть точно не можу сказати чи був той фінал. Адже коли ти так і не збагнув початку всьому, то тяжко усвідомити незбагненне завершення. Ні сам Юрій, ні лікарі, ні хтось із родичів чи знайомих так і не змогли дати відповіді на усі ці події.

Лікарня Павлова працює далі.

Охоронці вокзалу запам’ятали той вечір, бо ще й донині вітаються зі мною.

У Юрія тим часом з’явилося ще двоє дітей і він наполегливо продовжує свою кобзарську справу.

Мирослава теж щось там пописує.

Я ж намагаюся торувати свій життєвий шлях, усіляко ігноруючи пляму «білого пекла» на власнім серці, що подекуди болісно пече від найменшого спогаду про той туманний прохолодний вечір золотавого жовтня року 2009року.

 

30.05.- 01.06.12р.Б. (Мч. Патрикія)

Дніпропетровськ