Рівність
(спогади про IV сесію колеґії патріарха Мстислава УАПЦ 23.10-04.11р.Б.)
21.12.2011
“Не забувайте також добродійности
і спілкування, бо такі жертви довподоби Богові”
Апостол
Спливають останні тижні року 2011. Як правило, більшість людей підсумовують етапи свого минулого життя, роблячи певні висновки та вибудовуючи стратегію наступних кроків. Особисто я пригадую свою четверту сесію у колеґії патріярха Мстислава. Якось не доводилось зустрічати людей, котрі могли б пригадати свої сесії, а до того ж із захопленням розповісти про них. Чесно кажучи, до мого вступу до колеґії я теж належав до подібної когорти. Але нині все не так, тому я можу годинами та з неабиякою насолодою розповідати й писати про кожну свою сесію та її особливости. Не вийняток і остання сесія, котра подарувала мені чимало знань, вражень та емоцій.
Перш за все хочу пояснити назву цього матеріалу. На перші числа грудня припадає два особливі дні – згадка про носіїв СНІДу (01.12) та осіб з особливими потребами (03.12). Говорячи про обидві верстви, особливий наголос робиться на слові “рівність”. Однак, часто виникає плутанина, бо рівність – це адекватне сприйняття, а не рівнозначне навантаження. Аби повноцінно усвідомити подібні речі для себе, варто заглибитись у всю цю сферу на відповідний рівень. В чому неабияк сприяє саме моя колеґія. Про подібне, тобто рівність, свідчить ледь не кожен день мого навчання.
Все розпочалося із традиційної зустрічі мене на вокзалі. Цього разу мене вітали сестри Тетяна та Оксана. В Оксани я жив минулого літа, а у сестри Тетяни мав оселити ся тепер, тому одразу й рушили до неї. Провулок Блискучий мав не лише приємну назву, але й зберіг блиск душ тамтешніх мешканців та особливо моїх господарів – пана Анатолія та сестри Тетяни.
Врешті потішив мене сам навчальний процес. З’явилося два нових предмети та відповідно викладачі. Моральне богослів’я викладав о. Петро Баран – монах, а психологію християнства – о. Павло Кущ – лікар. Щоб окреслити якости цих двох викладачів, я б зіслався на писання: “Чи може сліпий водити сліпого?” Пригадую своє шкільне навчання з директором Катериною Манько – явний приклад сліпоти, але нажаль не курячої. Напротивагу саме о. Павло та о. Петро стали зрячими поводирями, за котрими хочеться беззастережно йти. І я йду не сам, адже маємо хороший набір першокурсників у образах сестер Олени й Лілії та брата Андрія. У колеґії є чудова традиція, котру започаткував о. Станіслав Аштрафян – посвята другим курсом першого. Проходить це у форматі урочистого привітання й дарування пам’ятних речей. У ролі Златоустого, як каже о. Мирон, довелося бути мені. Серед усього я зосередився у вітальному слові на рядкові молитви: “Ми бачили світ істинний, прийняли Духа Небесного”. Ці рядки лунають після причастя. Повнота мовленого виражається, коли кожен приймає причастя – сповідує любов одне до одного.
Ще хочу спинитися на парах загальної церковної історії Владики Ігора Ісіченка. Розглядаючи історично-важливі постаті, ми намагаємося брати для себе увесь позитивний досвід їхніх надбань. Як на мене, то важливою стала фраза Яна Гуса: “Я борюся із поганою церквою”, котру доповнив Владика Ігор: “Людина має займатися пошуком духовного росту у межах християнства”. А межа всього цього чітко прописана у Апостолі: “Я від усього відмовився і все вважаю за сміття, щоб придбати Христа”.
Звісно, що на кожній сесії я маю бодай один день відпочинку. Цьогораз він був не менш цікавий. Вона не дуже любить, коли я про неї згадую у своїх матеріалах, але як можна не згадувати про тих, хто любить тебе жертовною любов’ю? Тож мій вихідний реалізувався повноцінно у оселі Оксани Підопригори. Доки Оксана готувала каву, я розслабився у м’якому кріслі, слухаючи спокійну музику. Заплющив очі й задумався…: “Тут можна померти”. Якесь особливе блаженство у тій оселі. Я тому дуже вдячний!
У самих стінах колеґії я маю два чудові плеча підтримки. Наша бібліотекар – Лілія Віталіївна та кухар – Галина Ярославівна. Як то кажуть у подібних випадках: “прекрасне і корисне”. Ці дві жінки ніколи не оминають мене своєю увагою та намагаються усіляко догодити, щоб створити мені максимально комфортне життя.
А якщо сказати про всю нашу колегіальну родину, то без найменших вагань я можу назвати їх “слугами Євангелія”, у кожному з яких я можу навчитися чомусь, отримати пораду та заспокоїти серце і душу.
Серед них є рівність!
21.12.11р.Б.