“Знайди свій шлях”
(роздуми про перебування у Львові 3-5 червня 2011р.Б.)

09.06.2011

Різні обличчя, різні люди, різні долі…

            У книзі “Життя у Христі” мова йде про хибне намагання цілі життя – сподобатися оточенню. Пригадується Тома Кемпійський: “Людський осуд немудрий”. Осуд – це оцінка дій певної особи. Часто він зводиться до уподібнення. Поза тим різноманіття – неабика перевага цього світу, можливість вибору. Хоча вибором теж не варто зловживати, що непоодиноко стрічаємо у сьогоденні. Вибір – це дуже делікатна річ, яка потребує особливої уваги та усвідомлення. Усе ж інше – помилки та прикрощі. Міра останнього залежить від того, наскільки ми визначились у житті: цілях, пріоритетах, цінностях, зрештою – меті. А мета вже і є нашим буттям – шляхом.

Власний шлях. Чи йду я ним? Як на мене, то пріоритетом у цім є три речі:

1.      Розуміння того, що робиш.

2.      Задоволення від того, що робиш.

3.      Прагнення розвиватися, удосконалюватися у тому, що робиш.

Аби збагнути для себе всі ці питання, повернуся у недалеке минуле – кількаденну

поїздку до Львова.

I

Таксист

            Розпочалася моя поїздка до древнього міста із розмови з таксистом, котрий віз мене до вокзалу. Довелося вислухати дуже коротку та, нажаль, банальну історію життя: “Червоний диплом, роботи немає за фахом, заробітки за кордоном, діти-студенти, нині працює на трьох роботах, на державу немає жодної надії”. Невдоволення та розчарування спіткає багатьох, але життя дарує іскру надії, яку силоміць обергієш аби згодом розпалити багаття. А нині чекаєш. Чекаєш, бо є недовіра, що твоє багаття відберуть чи ж то просто загасять. Можна постійно на когось чи на щось нарікати, але шкода життя на подібні речі. “Любіть людей” – сказав я таксисту, на чому ми й розпрощалися…

 

II

“Малий”

Як не парадоксально, але саме так називала мене одна з учасниць поїздки Настя. Маленька активна дівчинка, на котру просто не можливо не звернути увагу. Спершу вона просто задавалася до мене, але згодом дещо змінилося. З боку Насті я почав помічати вияв поваги, зацікавлення, бажання просто спілкуватися. Відповідно дитячій логіці Настя сказала, що гратиме Шпака, я мав назвати свою роль. Це питання мене трошки “вибило із колії”, адже не так просто пояснити восьмирічній дитині хто такий Овід з однойменного роману Войнич. Проте, я не відмовчався і знайшов потрібні слова. Зрештою, мене приємно вразив результат, адже Настя уважно дивилася мій виступ, а потім ділилася враженнями  – особливо про останню сцену розстрілу. Згодом вона підійшла до мене і сказала: “Я – мала, а ти – великий”. Коли ми поверталися до Полтави, то Настя наостанок сказала: “Я б ще хотіла побачити тебе. Ти не такий, як інші”.

Діти вміють щиро любити. Підтвердженням цьому є Настя!

III

Владік

До Львова їхало майже два десятка дітей, за якими я мав чудову можливість спостерігати. Як правило, всі вони були допитливі, мали неабияке бажання дізнатися щось нове. У книзі “Мистецтво виховання” авторства Піно Пелегріно є окремий розділ, котрий стосується теми: “Чому?”. Автор зазначає, що та дитина, яка постійно задає питання – хоче повноцінно жити. Мистецтво старших – уміти давати вичерпну та доступну відповідь. Своїм бажанням знати світ, мене вразив Владік – чутливий приємний хлопчина, котрий їхав у супроводі бабусі. Бачачи, як бабуся клопочеться з онуком, я був приємно вражений її терплячістю та перейнятістю онуком. І все це недарма, адже Владік дійсно намагається робити все, чому навчає бабуся, а вона поганому не вчить. Турбота онуком зрештою виражається тим, що сам Владік теж турбується про інших та не лишається байдужим. Це і є любов…

 

IV

Успенська церква

Щоразу, приїжджаючи до Львова, неодмінно йду до Успенської церкви на Підвальній. Цьогораз ввечері у п’ятницю відправили молебень до Пантелеймона, по завершенню котрого отець Богдан всіх помазав єлеєм. Ще мені пощастило відвідати літургії у суботу та неділю. Людно у храмі, що й творить Церкву Господню. Але причащається небагато – то все від рівня свідомости. Приємно бачити діток, які чемно стоять біля батьків та слухають хор і священика. Важливо, коли складовою виховання є церква, яка регулює всі наші дії, слова, думки. Чи не найбільшою мірою саме церква й вказує на простування власним шляхом – шляхом любови…

 

V

Пані Катерина

Мешкаю у Львові неподалік Галицького перехрестя у господі пана Тараса Галушки. Самого пана Тараса цьогораз не було, тому приймала мене його люб’язна Мама – пані Катерина. У свої 87 років вона все ще клопоталася та переймалася моїм комфортом. А ще ми багато розмовляли. Господиня ділилася роздумами від читання книги “Спогади” патріярха Димитрія. В свою чергу я подарував авторські “Роздуми у Великий піст”, які пані Катерина прочитала, виявивши своє задоволення. Просила, щоби я звернув якомога більшу увагу на тему стосунків серед молоді, адже від хибних думок багато хто потерпає, що довелося пережити й самій їй.

Також говорили про моє навчання у колегії патріярха Мстислава та про загальну церковну ситуацію в країні, яка є наслідком відповідного навчання. Пані Катерина теж не втрачає надії у краще, що є ознакою потужної віри в любов…

 

 

              VI

“Дзиґа”

Львів має чимало приємних та затишних місць, одним з посеред яких виявилось кафе “Дзиґа” неподалік Домініканського собору. До закладу я пішов після суботньої літургії з Уляною – одногрупницею в колегії. Саме у кафе на стіні й був напис: “Знайди свій шлях”, який викликав купу думок. Зокрема з Уляною ми говорили про таку людську якість, як ревність. Остання є рубежем між егоїзмом та любов’ю. Ревність – це привласнення, а любов – уміння давати. Матір Тереза казала:  “Даючи – отримуєш”. Даючи довіру, що протистоїть ревнощам, тим самим отримуємо любов. Ревність їсть людину з середини, а любов – збагачує, полегшує життя…

Принесли каву по-татарськи. Поряд із філіжанкою був вірш:

 

Тільки вкутані у мішки

тьмяні ружі з-над холодів

знаменують земні стежки

на німих розпуттях садів.

 

Знову багато думок… про любов…

 

VII

“602-ий номер”

Готель  “Власта” нагадав мені зовнішнім виглядом полтавський “Турист” – все просто. Хоча я жив окремо від групи, але суботнього вечора моя режисер Світлана Долженко запросила завітати на гостину. Тож ми сиділи у 602-му номері та спілкувалися. Маю сказати, що завжди приємно та цікаво проводити час зі Світланою Анатоліївною. Вона є чи не єдиною людиною, котрій я можу сказати завжди все й без жодних вагань. З її боку я завжди відчуваю неабиякий рівень розуміння, прихильности. Порою я можу бути в чомусь неправий чи ж то просто незнати чогось, але адекватна реакція з боку Світлани Анатоліївни завжди гарантована. Також приємно отримувати від неї неабияку довіру, слухаючи розповіді про її життя, труднощі, проблеми. Того вечора стіни 602-го номера теж почули чимало, але й зберегли у собі, адже любов варто берегти…

 

VIII

Мар’я

Вона хоче щоби її називали саме цим іменем, хоча Марія – нічим не гірше звучить. Тож Марія – студентка-випускниця ПНПУ ім. Ю.Кондратюка. Достатньо стримана, мисляча, розважлива та неабияк розвинута дівчина. Вона різна, творча, своєрідна. Це викликає цікавість. Це людина, яка не просто справляє позитивне враження, а у душі лишається зовсім іншою. Її зовнішнє – це її внутрішнє. Світ, багатий емоцій людських житейських емоцій. Спілкувалися мало, але плідно, змістовно. Марія має мрію зіграти ліричний образ – дасть Бог, то втілимо ту мрію у життя. Маю надію побачити її писемну творчість, у якій Марія набирає обертів. Досягає успіху, а поводирем успіху є любов…

 

 

 

IX

Повітряні кульки та пес Циган

Театральний фестиваль “Казка у гаю” розпочався ходою від центральних воріт, поблизу котрих продаються повітряні кульки найрізноманітнішого вигляду. Сів на лаві поблизу кульок, бо саме у тіні, та почав гратися із місцевим собакою-вівчарем Циганом. Потрібно було кидати шишку, яку він приносив. Якщо у мене не було бажання кидати, то пес міг навіть гавкнути на мене. Всьому цьому мене навчила власниця кульок – пані Ольга. У вихідні вона продає кульки, а взагалі займається режисурою та пише книги, статті. Спілкуючись із пані Ольгою, дізнавався для себе усе нові та нові цікаві речі з її життя та її родини. Я б сказав родини, котра не боїться жити своїми правилами, поглядами, цінностями. Родина – спрямована у саму себе, власне зміцнення. Кількагодинне спілкування з пані Ольгою та її донькою Анастасією минуло миттєво та з неабиякою приємністю. А Циган тим часом не давав усим спокою, прагнучи бавитися. Все було дружньо, із любов’ю…

 

X

“Казка у гаю”

Понад 10 колективів з усієї України представляли свою творчість тою чи іншою театральною постановкою. Як зазначила керівник фестивалю Надія Дзвіночок: “Всі є переможцями, адже кожна дитина розвивається, займається конкретною корисною справою”. Справді, питання навіть не у професійності, а у самому процесі, якому діти присвячують власний час.

Полтавські колективи молодших та старших груп зі складу театру масових видовищ “Полтавські балаболки” виступали поблизу старої церкви на галявині. Весь блок завершувала моя поза конкурсна робота, котра дещо балансувала із попередніми композиціями. Але були глядачі, була увага, навіть журі уважно дивилося. Згодом був результат – мій “Овід” вразив багатьох. Однако, все це заслуга двох прекрасних людей: Світлани Долженок, рекомендації котрої я відтворив на сцені, та Марії Мацицької, яка чудово зіграла роль Джемми. Мова навіть не за папірець, який дали мені на згадку, а за те, що мою роль помітили, збагнули і запам’ятали. У гаю відбулася казка – казка любови…

 

XI

Журналістка

Знайшла час та виявила бажання зустрітися зі мною Олена Ковальська – місцева журналістка передової газети “Експрес”. З Оленою ми познайомилися кілька років тому через інтернет і маємо неабияке спілкування. Бачимося лише вдруге, але легко та просто знаходимо спільну мову. Таке собі спілкування “без бар’єрів”. І це радує. Радує простота, щирість та приязнь Олени, котрі вона виявляє щодо мене. Дуже приємно, що Олена знаходить завжди час зустрітися зі мною попри особисті справи. Хтось із мислителів західного зарубіжжя сказав: “Людина – це не та, хто робить щось особливе, а та, яка просто є”. Олена є, немов справжня любов…

 

 

XII

Зайчик

Таку роль у виставі “Рукавичка на новий лад” грала представниця старшої групи з Полтави – Юлія Павелко. З усієї делегації вона належить до небагатьох, кого я практично не знаю. Тож за ці кілька днів дороги була можливість ліпше взнати Юлю, її життя, погляди. Якось вона сказала, що їй мене тяжко збагнути, сучасною мовою – розкусити. Насправді, щось подібне я можу сказати про неї. З усієї чисельної кількости моїх знайомих Юля жодним чином ні до кого не подібна. Надзвичайно унікальна та своєрідна дівчинка. У ній маса дитячого і водночас уже є щось доросле та досвідчене у погляді. Але в цілому – вона є немов якимось ядром позитиву, на яку просто приємно дивитися, думати про неї, спілкуватися з нею. Зайчик любови…

 

XIII

Нічний потяг

Поверталися о першій ночі додому. Малеча лягла відпочивати, а старші мали змогу відсвяткувати цілий ряд отриманих нагород. Мені запропонували сказати перший тост. Актуальною стала моя втрата голосу за дні перебування у Львові, тому я сказав: “У житті часто щось втрачаєш, але щоб це не було – головне, щоб іншим від цього була лише користь”. А користь маємо у любові…

 

 

Справді, різні люди, різні ситуації, різні події. Все це різноманіття формує мій шлях. Різноманіття любови…

 

07.06.11р.Б.