Кілька днів любови

17.02.2013

Остання декада лютневих днів видалася у моєму житті доволі насиченою та неабияк цікавою, про що хотілося б поділитися з усіма вами, любі читачі.

            А розпочати було б доречно із чергової поїздки 09.02.13 до Харкова на святкування дня народження світлої та позитивної Ксенії Підопригори – парафіянки Дмитрівського храму УАПЦ. На тлі ровесників, Ксенія неабияк вперед рушила у власнім духовнім розвиткові та зміцненні, обравши за життєвий пріоритет любов у слові, у думці, у ділі. Звісно, що у Харкові я також зустрівся ще й з Ігорем Капустянським, Євгеном Журером, Наталкою Гук та, неодмінно, із архієпископом Ігорем Ісіченком. Тієї днини була випита не одна філіжанка кави, як і мовлене не одне слово, сповнене тепла та любови.

            Днина 12.02.13 теж була сповнена своїх приємностей. Перш за все я відвідав святкову літургію, приурочену пам’яти трьох святих: Василія Великого, Григорія Богослова, Іоана Золотоустого. Тісним, але дружнім парафіяльним колективом ми відправили службу та досхочу наспілкувалися. І вже за годину по тому, разом із керівником молодіжної театральної студії «І по всьому» Олександрою Волакової, ми виступали у обласній бібліотеці для юнацтва імені Олеся Гончара. Захід був приурочений Дню закоханих та мав за мету розкрити перед глядачами декотрі літературні образи романтичних пар. Олександра та я зіграли сцену із вистави «Неугасаемая свеча» за мотивами роману Б.Пастернака «Доктор Живаго». Директор бібліотеки Ірина Балибіна та заступник з організаційних питань Наталія Рисенко щиро подякували за виступ, запросивши до подальшої співпраці.

            Наступна днина мого життя подарувала чергові приємности. Доля нагадала про людей, які здатні робити доволі радісні та неочікувані речі. Мова стосується студентки архітектурного факультету ПНТУ Тетяни Волювач. Якось у розмові я запропонував Тані намалювати свічку – ілюстрацію до моїх творів. Це справді мене неабияк здивувало, що Таня оперативно відреагувала, відтворивши на папері одразу кілька чудових свічок. Власне 13.02.13 я тримав у руках ті зображення, тішачи око та душу. З таким позитивним настроєм рушив до Полтавського університету економіки та торгівлі, де мав читати лекцію «5 форм любови у житті людини» для студентів іноземного відділення (азербайджанцям, нігерійцям, грузинам, туркменам). Радо мене зустріли декан факультету пан Юрій, та перший проректор пані Ольга, а вже у лекційному кабінеті на нас чекав директор Азербайджанського культурно-освітнього центру пан Яшар. З особливою увагою слухали мене студенти, викладацький колектив. Цікава та незвична розмова спонукала усих присутніх до щирости, роздумів щодо явища любови. Слухачі сказали, що у мені є Сонце, тепло якого вони відчули щодо себе. І це було взаємно.

            Безпосередньо День закоханих минув не менш активно. Ранкової пори з моїх уст лунала поезія на святі, котре відбувалося у Октябрському територіальному центрі для людей з обмеженими можливостями. Для вщент заповненої зали я згадував і читав декотрі рядки з мого минулого

      Схилилася береза

            І посивіли скроні.

Тримаю біля серця

            Твої жаркі долоні.

 

Колись були ми юні

            Та весело сміялись.

У пору ту чудесну

            Ми без кінця кохались.

 

Нехай довкола люди

            Усе те не сприймали,

Та все ж природа лоном

            Своїм нас огортала.

 

Отак жили ми любо,

            Діток собі надбали.

Та час прийшов старіти –

            Красу свою втрачали.

 

І ось вже білі скроні

            І руки неспокійні.

Тріпочеться березка,

            Бо дмуть вітри стихійні.

 

Та серце все ще б’ється

            Й душа ще щось шепоче.

Твоя жарка долоня

            Щоку мені лоскоче.

 

В цей час я забуваю,

            Що осінь в серці маю.

Донині відчуваю,

            Що я тебе кохаю…

           

І ось нарешті така бажана зустріч. У «Будинку кави» я зустрів її – Оксану Юхимович, котрій присвятив у 2009 році свою першу опубліковану книгу «Замість метаної». Відтоді минуло майже 4 роки, але й не лише вони. Минуло чимало думок, рішень, вчинків. Тепер Оксана вже мама та виховує чудового сина Гліба (на світлині) далеко від Полтави. Відповідно, що наші зустрічі є доволі рідкими, але все ж приємними та радісними. Доволі незвично, що чергова зустріч припала саме на цей день, Богом даний день… Але невдовзі я рушив далі – до гімназії №6, де мав відбутися черговий виступ з проектом «Відлуння минулого». Вдало дебютувала у якости звукооператора Юлія Сухопарова та у якости акторки – Діана Богдан, вразивши чутливі юнацькі серця та очі хлопців-школярів. Неабияк виручила всіх учасників Олександра Волакова, якісно подавши себе у ролі ведучої.

            Традиційно вечір четверга я провів разом із дітьми театрального відділення Малої академії мистецтв. Хорошим завершенням такої днини стали символічні «валентинки» від учениць Ірини Тарасової та Валерії Вітвіцької.

            Ще одне значиме християнське свято припало на цей тиждень – Стрітення Ісуса Христа. Пересічна людина більш поінформована щодо зустрічі зими та весни, чим особисто я не особливо переймаюся, адже роль Стрітення полягає у віднайдені, пошуці людиною любови у цьому світі, на що має шанс кожен. Аби було прагнення.

            Врешті неділя 17.02.13 знаменувалася черговий виступом проекту «Відлуння минулого» у стінах зали 179 частини військ зв’язку м. Полтава. Солідним гуртом ми завітали до вишу. Приємно було бачити Богдана Колесника, Ольгу Федіну, Анастасію Сівер, Діану Богдан, Романа Квіту, Анатолія Михайленка, Юрія Жнеця, Тетяну Волювач та керівника молодіжної театральної студії – Олександру Волакову. Вперше спробувала себе у ролі ведучої та Есмеральди Ольга Федіна, з чим доволі вдало впоралася. Уже більш впевненіше виступили Діана Богдан та Анатолій Михайленко із номером «Запах Твого тіла».  Звертаючись у фінальному слові до глядачів та учасників, я пригадав трьох найжорстокіших диктаторів минулого століття: Адольфа Гітлера, Йосипа Сталіна, Мао Цзедуна, котрі знищила за 30 сумарних років свого правління 150млн людей. Вочевидь, не задоволені світом та оточенням, ці диктатори вдалися до відповідного пошуку альтернативи життя. У той же час, як на мене, ми можемо собі пригадати Квазімодо із роману В.Гюго «Собор Паризької Богоматері». Попри відчуття збайдужіння світу щодо себе, Квазімодо прагне та уміє любити так, як бракує того усим нам й чому слід було б повчитися.

            Як завше, я вдячний Богови за такі чудові дні у моєму житті, які дарують радість спільної праці, відпочинку з масою прекрасних людей, у світлу перспективу чого я щиро вірю, для чого особисто робитиму усе можливе.

Дякую усим за вашу ЛЮБОВ!

 

17.02.13 р.Б. Прп. Ісидора

(Полтава)