Роздуми-розмови. Чай...
23.04.2009
Маленьке затишне кафе… Де-небудь, не важливо де саме. Знадвору гамірно. Метушаться усе нові й нові люди. Довкола все плине, однаково й відмінно водночас…
Двоє сидять за столиком, по той бік скла, де час дещо уповільнився чи принаймні так здавалося. Благо, звукоізоляція, притаманна сучасним металопластиковим вікнам, дозволяє спостерігати вуличний серіал по той бік шибки, як німе кіно; і все це під супровід ненав'язливої музики вкупі з розміреним сьорбанням чаю…
Двоє сидять не так, як давні знайомі, старі друзі чи пара, що вже чимало разом пережила; коли люди читають одне одного не дивлячись, бачать наосліп, відчуваючи погляд спиною, висловлюючи дотиком більше, аніж словами, глибше й зрозуміліше, граючи по-справжньому, без награності… Видно, що для обох співбесідник навпроти – світ, обриси якого ще тільки починають вимальовуватися…
Розмова розпочалася з півгодини тому, та якось мимоволі затихла, відступила, ніби хвилі в час відпливу. Вона гріє руки об чашку, що на сонці горить янтарем каркаде. Він статечно сьорбає зелений чай без цукру. З хвилю покрутивши у руках чашку з гарячим багряним напоєм і відірвавшись від екрану кіновулиці, вона поновлює розмову:
- Змалечку любила осінь, київську ошатну осінь, шурхіт листя, такий заспокійливий, як муркотіння кішки у ніг. Але ось цю коротку пору, коли квітнуть вишні люблю ще більше… а…
- А я змалечку люблю вишні… їсти.
Обоє розсміялися. Дзвінкий сміх знову приглушив розмову. Він досьорбав чай, на мить застиг, ніби щось пригадуючи, лукаво примружив очі. Десь вглибині карого погляду блиснули вогники-бісенята, лівий кутик губ ледь сіпнувся вгору і… на завершення того всього промовисто німого дійства випалив:
- Любов сліпа ! Як уникнути сліпості ? Але якщо тебе не засліплює – це вже ані кохання, ані любов. Це гра ! Гра, в якій вічно переможцем не будеш ! А ?.. (в інтонації чуються нотки виклику, азарту)
- То було ствердження чи все ж запитання ?.. (спокійно, але з лукавинкою)
- Запитання. (коротко, ніби відрізав)
- До кого ? До самого себе ?.. Чи таки до мене ?.. (так само спокійно)
- До тебе. (коротко, нетерпляче)
- А слухати готовий ?.. (ніби випробовуючи)
- Так. (вже дещо дратівливо)
- А сприймати ?.. (гостро, ущипливо, відверто граючи)
- Так. (різко і коротко)
Невелика пауза. Вона неквапно допиває чай, розмірковує. І:
- Що ж, для початку – кому ж ти так боїшся програти чи поступитися ?.. Що боїшся не помітити через засліпленність почуттями й власними фантазіями чи навпаки - побачити й тим самим зруйнувати примарний образ ?.. Чому раптом закортіло пограти у піжмурки ?.. (просто, вдумливо, спершу погляд спрямований ніби вдалеч, а насправді всередину себе) Адже сам для себе вже обрав відповідь. (зазираючи в очі). Що за випробовування вирішив мені влаштувати подібним питанням ?.. (відводячи погляд, даючи можливість подумати)
- Гм… Питанням на питання ? Навіть не одним )… Я був першим (в очікуванні).
- Отже (видих) ти хотів почути відповідь (вдих).
Ні (спокійно, але рішуче, дивлячись прямо у вічі). Любов не сліпа й сліпою бути не може (погляд знову звернений у себе, хоча очі направлені у бік людей, що метушаться знадвору біля переповненої маршрутки). Не будучи близько настільки аби бачити усі грані, навіть ті, які нас не приваблюють, відштовхують... любити не можливо. Любов - прийняття і розуміння, спільність мети й усвідомлення цього. Любов - свідомий вільний вибір, відповідальність і сміливість, пошук і розвиток, воля і творчість... Любов – процес і результат… і ще – вона не можлива відразу… До любові приходить лиш той, хто готовий, а не вона приходить зненацька в гості.
Засліплює захоплення, закоханість. Страх помітити невідповідність між надуманим ідеалом, який довго плекала фантазія, та реальністю, яку притягнули й обрали ми самі, навіть, якщо не хочемо це визнавати... Вони затуляють нам очі. То захисна реакція, увімкнена ще до нападу. Боляче розставатися з ілюзіями. Міфи мають свою чарівність.
Засліплює пристрасть, вона ж зносить дах, доводить до сп’яніння, потьмарення, запаморочення (при тому в цілком прямому розумінні, на фізичному рівні, а не лише як гіпербола, яку так люблять митці). А якщо людина ще й імпульсивна, азартна, ризикована, має свого роду залежність від екстремальних емоцій на піку душевних можливостей, але при тому давно не мала нагоди їх пережити... така людина захопиться будь-яким більш-менш придатним для тої мети суб’єктом, на якого хоч і з натяжкою, та вдасться приміряти омріяний образ... І станеться це як тільки спрага за життєво необхідним емоційним допінгом дійде критичної маси.
Та до чого ж тут любов ?..
To be continued… можливо…
Чай, впрочем, только символ. Счастье можно выразить каким угодно способом.
Константин Реуцкий (поэт, прозаик, публицист; никуда не вошедшие тексты, 2004-2006)