Критика

22.06.2011

Не так давно в одному із попередніх дописів я уже дотично торкався цієї теми, де зокрема мовив про манеру подачі критики у тих випадках, коли особа нам практично не знайома. Критика неабияк перегукується із осудом, про що знову ж таки достатньо глибоко я писав в окремих матеріалах. Тому цього раз безпосередньо спинюся саме на явищі критики як такої. До відповідних роздумів мене спонукала недавня чергова зустріч з моїм психологом Мариною Фесенко. З поміж усього Марина сказала: “Ти не любиш, коли тебе критикують”. Тобто, я не визнаю критику в свою адресу. Неоднозначне твердження. Осуд я ділив на поверхнєвий та глибинний – таку аналогію можу провести й до критики. Вірно виражена критика – обдумана та зважена критика.

Достатньо часто та різноманітно мене критикували у житті, але й різноманітною була моя реакція. Все залежало від людини та форми подачі нею критики. Завжди я був лише за критику, адже справжня критика допомагає. У поняття “справжня” я вкладаю професійність людини, котра чинить критику. Якщо мене критикує режисер Світлана Анатоліївна Долженко за погано зіграну роль, то я лише дякую їй за це. Я вдячний за критику духовному наставнику отцю Ігору Литвину, якщо я щось не правильно зробив у церковному служінні. Приємною є критика від Ольги Кузьменко, якщо я сфальшивив у написанні. Натомість безглуздою є критика пересічної людини стосовно певних елементів моєї зовнішности, смаків у читанні книг, перегляді фільмів. З критикою не варто поспішати. Сам знаю по собі, що можу не поділяти певних жанрів музики, стилю одягу, способу проведення вихідного. І я висловлювався – сунувся туди, де мене зовсім не питали. Моє завдання було переламати самого себе у самовільному прагненні розкритикувати. Цей бар’єр я подолав, але якщо мене спитають, то я таки скажу все, що думаю з приводу будь чого. У цих міркування альтернативним прикладом у досягненні компромісу бачу громаду апостолів, котрі стали першими учнями Ісуса. Нині маємо перші дні Апостольського посту, котрий триватиме до 12 липня – верховноапостолів Петра й Павла.

Тож апостольська община неабияк піддавалася критиці зусібіч: народом, фарисеями, Ісусом. І лише остання виявилася найдієвішою для більшости учнів. Знову пригадуючи людей, до критики котрих прислухаюся, розумію, що маю довіру до них. Довіра ж веде до віри, а вірою маємо жити. Апостоли мали довіру саме до Ісуса, адже Він є Любов, якою маємо жити. Водночас, учні неоднозначно реагували на критику. Згадаймо кілька Євангельських епізодів.

Багатьом добре відома ситуація – чудо із нагодування чисельного народу 5-ма хлібами та 2-ма рибинами. Звісно, що все тут насичене метафорами, але мова не про це. Коли Ісус стомився, то апостоли просто запропонували розпустити народ по домівках, щоби самотужки шукали собі поживу. Ісус же розкритикував хід думок учнів, адже суть завдання полягала у тому, щоб справу належним чином довести до логічного завершення. Це щось подібне, коли вчитель дає таблицю множення, але не пояснює принцип її дії. Ісус розкритикував вигодливість апостолів, до чого й ми непоодиноко вдаємося у власній недосконалості.

Згодом Ісус критикує апостолів під час Тайної Вечері у зраді. Обуреня, котре виникло між учнями, свідчить про їхнє незнання самих себе. Вочевидь кожен апостол розглядав власну кандидатуру у ролі зрадника, хоча й силоміць переконували себе у іншому. Ця ситуація перегукується з апостолом Петром, який чітко переконаний у стійкості віри. Але півень таки кукурікнув і апостол відрікся Христа. Знову ж таки, всі ми з найрізноманітніших причин теж чогось відрікаємося, а були ж впевнені…

Також Ісус критикує апостолів у Гетсиманському саду. Спершу, коли вони поснули, а згодом – коли чинили збройний опір солдатам. Це форма критики, яку можемо чути при невиконанні нами певних обіцянок та впертому запобіганню реальности.

Я навів лише певні форми конструктивної критики, котра є цілком виправдана. Підтверджують це різноманітні послання апостола Павла, котрий спиняється у неменш різкій формі на всьому, що критикував син Божий.

Дозволю собі зробити невеличкий висновок у тому, що критика є дієвою та виправданою тоді, коли зароджується у межах тісного кола спілкування. Навіть якщо взяти релігійний вектор життя, то критику православного отця української церкви я сприйму беззаперечно, а якщо до критики вдасця певний протестант, то…

Щодо протестанів. Не так давно один з їхніх представників після перегляду моєї моновистави “Шляхами непокори” сказав, що сумнівається у тому, що я віруюча людина. Трішки згодом ній духовний наставник зауважив: “А хто може бути переконаний у тому, що він є віруючим?”

Ще раз наголошу, що критика – це потрібна і корисна річ, але ким і коли висловлена – зовсім інше питання…

 

21.06.11р.Б.