Колекціонер
11.03.2013
Тетяні Волювач присвячую
Немов вперше у цьому році, лапатий сніг поволі вкривав усю довколишню землю тихого міста. А за вікном добігав свого завершення десятий день березня. Його ж маршрутка поступово наближалася до потрібного району, порожніючи від людей, хоча він так і не лишився на самоті, адже був зі своїми думками…
– Ти щось колекціонуєш? – запитала вона – тендітна, зовсім
невеличкого зросту чорнявка із блискучими очима-намистинками.
– …
– Зовсім нічого? – наполягала вона.
– …
– А от я… – і вона одразу почала розповідати про свої уподобання в колекціонуванні.
Це вперше між ними була подібна зустріч подібного формату – сам-на-сам зі щирою розмовою про життя. Більше говорила вона, відкриваючи свою душу, почуття, емоції. Дещо з почутого було цілком очікувано, дещо доволі неждане, але все ж вона у його очах була сама собою – ніжна, трепетна, беззахисна, потребуюча любови та розуміння. Як і основна більшість людей сьогодення…
Дорогою додому він все ж обмірковував те її питання про колекціонування. Лапатий сніг не давав спокою ні людям, ні транспорту, затуманюючи собою весь вуличний простір. Але у той же час саме така погодна стихія допомагала збагнути, дати відповідь самому собі на те питання.
- Якось я вперше проїхав у прозорому ліфті у столиці десь у 2003 році. – сказав він, роздивляючись такий самий ліфт неподалік себе.
- Я лише в перші класи ходила…
Все нові й нові грані її життя він відкривав для себе, занурюючись у її світ, у цікавий світ життя. Можливо, дещо незвично для нього самого було те, що жодне її слово не викликало ні осуду, ні нерозуміння, ні критики. Суттєва частина її життя просто лежала у нього в долоні. Це лише спонукало до певної більшої уваги, перейнятости нею з його боку. Цього справді хотілося, бажалося. Це було цілком реально…
– То ти мене малюватимеш? – врешті поцікавився він наприкінці зустрічі.
– Це робиться не так швидко й не так примусово. Я хочу… – і вона почала оповідати про творчий процес у її житті, стала показувати начерки, котрі вона вже побачила у його виразі очей, скронь. А він усе те слухав, дійсно вслухаючись у її мову, у сенс її слів…
«Що ти колекціонуєш?» питав його лапатий сніг, вкриваючи з ніг до голови, немов переховуючи від зустрічних людей.
– Людські долі, людські життя… – врешті-решт збагнув відповідь він, заходячи до власної оселі.
11.03.13 р.Б.