VI
“Києве мій”
(Роздуми у Великий піст)
23.03.2011
Великий піст –
час виБАЧИТИ
Життя – це рух. Рух у напрямкові до кращого, світлого, позитивного. Обставини спонукали й мене до руху, тому сів у потяг та рушив до столиці. Прибув о 5 год ранку. Ще було достатньо рано, тому гуляв собі вокзалом. Смакуючи “венеціанською” кавою, роздивлявся безхатьків, котрі цілими гуртами спали у четвертій залі відпочинку. Фактично вся підлога попід стінами була вкрита чоловіками та жінками поряд з якими у колясках спали дітлахи. Царство безхатьків. Усілякі серед них є. Он під касою №5 напівсидячи спить пара молодят, тримаючи міцно одне одного за руки. Ось до них наближається працівники вокзальної охорони, будить та виганяє із зали – так поступово всіх. Звільняється місце біля вікна і я підходжу та починаю читати ранішні молитви, а далі книгу Люїса “Листи Крутеня”…
Близько 7-ї ранку їду до міста по справах. Владнавши усе, відчуваю голод, тому їду на Хрещатик у “Пузату хату”. Дорогою відбулася серйозна телефонна розмова з однією знайомою із Західної України. Донині міркую про все сказане і почуте. Чомусь прийшла до згадки фраза: “Скажи мені хто твій друг і я тобі скажу хто ти”. Я б перефразував: “Ти є тим, яке у тебе оточення”. В цьому маємо велику проблему. Чомусь люди бояться чи то соромляться визнати весь спектр власних інтересів, приписуючи собі лише те, що їм вигідно. Знаєте, отак послухаєш кожного окремо – святий, а озирнешся довкола – палаюче пекло. Проблема не у пеклі, а в тому, що його ігнорують. За себе я точно можу сказати, що я – різний, бо маю достатньо різноманітне оточення. Я можу бути у церкві, виступати на сцені, мандрувати потягами, пити самогон із якимись селянами, писати свої твори. Головне, що завжди я є сам собою. Відкритий зусебіч. Я цілком розумію весь присутній у мені негатив, але ніколи не беруся приховувати його у “потрібний” момент, бо розумію, що однако не є досконалим. Страх бути собою маємо тому, що нам можуть чогось не вибачити, а саме нашу ж таки недосконалість. Невибачають лише сліпі. Адже вибачити – це побачити. Побачити у іншому нічим не гіршого від себе, поза всілякі сумніви та невдоволення…
“Пузата хата” вкотре порадувала затишком, смачною їжею та люб’язним колективом. Попросив у одного працівника знайти людину, яка б допомогла віднести до столу тацю із їжею, то він одразу сам кинувся мені допомагати – добра душа…
Мав вдосталь часу до потяга, тому пішов гуляти бульваром Шевченка. Проходячи повз навчальні корпуси університету імені Т.Г.Шевченка, зустрів купу молоді – практично всі курили. Все у диму. Ні штрафів, ні совісти, ні розуміння. У Полтаві якось ховаються за гаражі, а тут суцільний коридор завдовжки метрів 30…
Підійшов до Володимирського собору. З посеред усіх храмів Києва найбільше вподобав саме цей. Щось є у ньому – якась особлива аура спокою та роздумів. В храмі достатньо людно, тому не дивно, що купа крамничок – ганьблять нашу віру. Як правило, люди заходять поставити свічку та поцілувати чиїсь мощі або ж якусь ікону. Марновіри, бо думають, що цим догоджають Богові…
Лишаю храм та йду до станції метро “Університетська”. Неподалік ескалаторів стоїть хлопець років 16-ти та грає на скрипці. Вирішив послухати, адже сам колись грав. Тим часом постійно повз проходять люди, кидаючи дрібні гроші. Скрипаль виявляється достатньо цікавим, бо щоразу припиняє грати, бере почергово кожну купюру і підводить до очей, бо має поганий зір, а далі ховає гроші до правої кишені куртки. Щастить йому не довго, бо приходить баяніст, значно більших років та розмірів, і просто проганяє скрипаля, чому той кориться. І вже лунає гра баяна. А я міркую про людську несправедливість. Завтра прийде на чомусь грати син баяніста, а вже дорослий змужнілий скрипаль так само його прожене. Жорстоко, але дехто називає це природнім відбором, де виживає сильніший…
Знову повертаюся до вокзалу, де маю зустріч із Богданом Жукевичем – студентом одного зі столичних вузів. Взагалі з Богданом ми земляки, бо обидвоє з Рівненської области. Познайомилися достатньо цікаво – за порадою спільного товариша. Вперше зустрілися 12.09.10 у мене на презентації другої книжки “Два береги”, куди Богдан люб’язно завітав. Спілкування з ним завше сповнене цікавинок, адже Богдан – активна, цілеспрямована та мисляча особистість. Також він достатньо чутливий, що теж мене неабияк тішить. Він уміє відчувати інших людей. Про це апостол Павло казав: “Радій з тими, хто радіє. Плач з тими, хто плаче. Це і є любов.” Справді, Богдан є малопомітним серед сірої буденности образом любови…
Так і завершилася моя приємна поїздка до Києва. Хочу всім подякувати, хто допоміг мені тою чи іншою мірою гарно провести один із днів мого гріховного життя. Дякую, що БАЧИТЕ мене!