Осіння мелодія дощу
26.11.2010
Нехай буде воля Твоя…
Перші осінні холоди вже давали знати про себе. Незначні заморозки на вранішній траві, пориви східного вітру та довготривалі дощові зливи усе це підтверджували. Людська логіка дивним чином реагувала на подібні зміни, адаптуючись до нових умов кілька днів, відсиджуючись дома. Зокрема, останнє стосується молоді. Хто ж, як не вона створює гамір у парках, наповнює життям вечірні вулиці, привертає до себе увагу в громадському транспорті – все це молодь. Тож в подібну пору зрідка кого доводилось стрічати в ролі безтурботного відпочиваючого. Як не парадоксально, але саме подібне було до душі йому. Безмовна, але наповнена силою звуків вулиця тамтешнього парку, завше вабила його своєю загадковістю і красою. Краса крилася: у самоцвітному відблискові снігу під променями сонця, у радісному співі весняної пташки, у різнобарвному цвіті літніх квіток та у золоті опалого осіннього листя. А загадковість… – він її просто відчував душею. Звісно, що так не минало все його життя, але так минали кращі дні його життя. Тяжко було визначити його вік, рід занять, спосіб існування, а спитати про це було нікому та й нічого. Усе це його зовсім не бентежило, адже радість життя криється не у формальностях, якихось знаннях, правилах…
Нинішній день видався більш сонячним, (хоча синоптики прогнозували дощ), тому відпала потреба одягати пальто, котре він так нелюбив. Полегшено зітхнувши, неначе позбувшись небажаного тягаря, він вийшов із квартири, прихопивши із собою парасолю, у напрямкові улюбленого місця в парку – лави неподалік фонтану. Щодо водограю, то влітку приємно спостерігати за веселкою, котра вимальовується на тлі бризків, а от вже восени можна лише спостерігати за листям, котре від вітру гуляє дном безводного басейну…
Сьогодні він не сам, адже на протилежному краю лави сидить молода мама із немовлям у колясці. Щось наспівуючи, вона поволі рухає коляску вперед і назад, загойдуючи дитя. Час від часу з майданчика з гойдалками прибігає хлопчина віку першокласника, як виявляється – племінник. Прибігши черговий раз, небіж попросив:
– Дай пити.
– У мене немає. – зніяковіло відповіла тітка.
– То купи. – чітко вказав малий і знову побіг бавитися. Молода мама
розгублено сиділа. Вочевидь, певні обставини не дозволяли їй відмовити племіннику, але й власну дитину ніяк було лишити.
– Я пригляну за нею. – раптом озвався він.
– Справді? – вражена чи то з певною пересторогою дивилася на нього жіночка.
– Так. Можете бути спокійною. Все гаразд. – запевнив він.
За кілька хвилин він лишився сам на сам із дитям, котре великими чорними оченятами дивилося на нього. Так тривало не довго, бо вже за якусь мить немовля почало хникати – певно, набридло лежати. Боячись крику на весь парк, він схилився над коляскою і обережно взяв до рук дитя. Зовсім легке і вразливо-тендітне воно так само продовжувало дивитися на нього своїми великими чорними очима. Цікавість брала своє і тому воно крихітними рученятами почало тягнутися до його обличчя. Ще мить і він відчув на собі ніжний-ніжний дотик чогось такого чистого, трепетного, напрочуд ласкавого і незабутнього. Дитя посміхнулося, а його розчуленим обличчям скотилася сльоза…
Час прогулянки завершився, тому дітлахи пішли додому. Та й небо поволі стало сутеніти – ось-ось розпочнеться дощ. А тут, де не візьмись, з’явився вуличний скрипаль.
– Друже, як дивишся на те, щоб повеселити душу? – звернувся до нього.
– Не проти. – без жодних зайвих припущень погодився він.
– Ну то тримай! – і скрипаль простягнув стакан із вином. Дещо приголомшений таким поворотом, він розгубився.
– Пий, пий – у мене ще є! – “втішив” співрозмовник. “Що ж, пити то пити” – подумав собі він і спорожнив стакан. Те саме повторив скрипаль.
– А тепер можна й зіграти. Замовляй!
Хвилина мовчання супроводжувалася роздумами.
– “Мелодію” Скорика…
– Без проблем! – порадував скрипаль і одразу взявся вигравати. “Справді, “Мелодія”…” – знову подумав він.
Звуки скрипки наскрізно пронизували тіло, знову і знову торкаючись душі, котра так і рвалася назовні від хвилювання, причину котрого словами не пояснити… Сльози на асфальті – ні, це перші краплі дощу. Скрипаля вже немає поряд, бо який дурень захоче мокнути під холодним дощем. У нього ж є парасолька, але для чого вона? Для чого ховатися від світу, людей, природи, Бога?... Для чого ховатися від дощу? Чому просто не плакати так, як він – щиро, відкрито, безтурботно, за покликом душі!?...
Його німий плач непомітно зливається в одне ціле з краплями дощу, котрі торкаються його чола, уст, очей і серця…
Сонце вже пішло на захід, даючи волю холодові. В парку лишається все менше і менше людей. Десь з’явилася зграя голубів – вісники добра. Ходять зовсім близько біля його ніг, маючи надію знайти щось їстівне. Але надії немає, бо вона стала великою сльозою, котра заручилася із дощем…
Нова доба, день, вечір. Повз парк проходить тисячна колона людей із запаленими свічками пам’яті у руках. Вогонь гріє небесне склепіння у якому ширяє зграя голубів, все промовляючи:
– Нестало, нестало, нестало…