На Поліссі…
(щоденникові записи)
13.08.2011
I
Пора роздумів
Нині 21.07.11р.Б. 10:30 ранку. Ніч видалася дещо неспокійною, бо фактично не спалося. Сон почав брати лише після 3-ї години, а до того вирувала купа думок, осяяна світлом місяця, котрий поволі меншає. Спершу прокинувся о 5:30, але ще 15хв подрімав і таки встав. Бовтаючись у мисках, помив голову і тим часом послухав ранкові новини. Саме йшла мова про дефіцит ліків у країні, за що дуже лаявся Азаров своєю чудернацькою мовою. Ще цікавим було, що якісь дурні у Харкові ввімкнули опалення на кілька днів. Бідні люди… Доки заварювалася кава, пішов почитати ранкові молитви. О 7:10 год уже кавував на вулиці та слухав спів пташок. Зустрів Сергія Сморжа чи то Кульку. Посварився за п’янку, а так і ні про що було говорити. Допив каву і вже майже о 8год поїхали конем з Оксаною Ніговкою збирати молоко по селу. Кінь Жора ледь повз – дуже кусають оводи і слипаки. Молока з кожним роком здають все менше й менше… Попри моє тижневе перебування у селі, лише нині вперше побачив чимало селян. Зокрема, зблизька сусідську новеньку дівчину Анну – симпатична…
Ще волію спинитися на кількох моментах.
Нині 105 років з дня народження Олени Теліги – української поетеси, літературного критика, діячки української культури, члена ОУН, котру совкова влада розстріляла 22.02.1942р. у Холодному Яру. Значимість постаті цієї жінки у неоціненному вкладі задля становлення Незалежности України, двадцятирічний ювілей чого маємо цього літа. Саме вона, а не декотрі нинішні псевдолітератори НСПУ, стояла за і досягла цієї Незалежности. Саме таку поетесу варто цінувати та вивчати…
Щодо Незалежности. Я майже ровесник цієї дати, тому твердо можу сказати, що виховувався у оновленій ідеології. Щоправда, практично у кожній сфері представлені люди, котрі постійно тяжіють у минуле, бездумно тяжіють. Як правило це ті, кому було добре. Але за рахунок кого? Простих роботящих українців. Адже Сталіну було дуже добре, бо все відбирав у нас, а зайву робочу силу морив геноцидом. Чомусь цього всього не враховують попри загальне світове визнання терору.
І насамкінець доречними до всього сказаного вище будуть слова із 8-ї ранкової молитви до Ісуса Христа: “… чи хочу, чи нехочу, спаси мене”. Спасіння виражається у довірі Богові, чого практично немає. А все починається із розуміння. Ось уже із кількома десятками односельців говорю на релігійну тематику, то від більшости чую: “А що мені там робити?” (у церкві). Справді, що робити, коли відбуваються незбагненні речі? Не так все просто. Але жити варто. Жити і любити.
Любов понад усе!
21.07.11р.Б.
II
Запах дощу
Знову пишу. Подібного у мене ще ніколи не було. Пишу, бо немає нічого робити. День присвятив вареникам із чорницями та сиром. Наліпив близько 200 штук. Слухав радіо. Молився. Читав. Ходив до магазину. Розв’язував сканворд. Розмовляв по телефону. Просто сидів думав. Ніщо не йшло до душі. Єдине, що радувало за день – сильна грозова злива. Я сів га ґанку під час неї, заплющив очі і вдихав запах дощу. Щось особливе та приємне є у тому, що аж проймає до глибини душі, зачіпає нутро і лишається там. А, може, я просто не хочу відпускати. Воліючи збагатити все те у собі, знову і знову вдихаю. Справді, щось є у тім особливе та неповторне…
От уже заре зовсім інше все. Немає дощу, сонце кидає останні промені перед заходом. Нагодована салом кішка Норка треться об мої ноги, співає зграя пташок між віттям осики, звідкілясь несеться відбій молотка, поряд мене напівпорожня пляшка пива і тиша. Але запах не той. Шкода…
Пару ковтків пива і знову писати. Пишу на зошитних аркушах, а під ними на колінах лежить 5-ий щоденник, де вже є записи за 291 останні минулі дні. Чимало. Останнім часом все більше й більше подобається писати щоденник. Раніше бували дні, коли не хотілося цього робити, тому змушував. А нині все інакше. Після прочитання книги Генрі Чепмена “5 мов любови для неодружених”, котру подарувала мені наприкінці травня у Харкові Оксана Підопригора, розумію, що отримую любов від людей передовсім через мову якісного часу – тобто, приватного спілкування. Власне, Ісус закликав до спілкування, через котре виражаємо любов. А в любові і є вся сутність життя людини. Тож я лишаюся психологічно, морально і духовно обділений спілкуванням, бо мої знайомі мають важливі справи. Я люблю це називати – приватне життя. Гріхопадіння відбулося саме із виникненням приватного життя. Люди сім’ю розцінюють за моногамну одиницю за Дарвіном та йому подібних, а не за словами Ісуса про Церкву Христову. Ігнорують: “Хто і ім’я Моє лишить батька, брата, жінку…”Не лишають. Водночас, я не думаю, що все так погано, бо кожен має щось своє. Найперше – свою долю. Всі ми знаємо, що кожен шлях може привести лише до Однієї Істини. Але унікальність віри у її свідомому виборі – це теж варто цінувати.
Наразі вкотре і вкотре можу собі нагадати слова Томи Кемпійського: “Людей просто варто любити й не більше…”
21.07.11р.Б.
III
Виховання
Старше покоління нарікає на деградацію наступних поколінь. Нині я перебуваю у себе в селі на Поліссі, де легко прослідкувати у чому ж насправді криється проблема.
Виховувати – це не кричати і бити. Виховувати – це любити. Дуже багато криється у тому, наскільки батьки розуміють поведінку дитини. Ніщо не виникає з нічого і так само безслідно не зникає. Найперше все це стосується внутрішнього стану дитини, її душі. Як у релігії чи городництві, так і у вихованні батьки часто послуговуються так званими традиціями, котрі йдуть з покоління в покоління. Та чи наскільки самі батьки лишилися задоволені власним життям? Чому б тоді дещо не переосмислити методи виховання власних дітей і таки нарешті звернутися до любови і розуміння.
Сусідська дівчинка зовсім нічого не хоче робити по господарству попри зрілий вік. У відповідь односельці полюблять кидати фразу: “В селі головне – робота”. Робота є і у місті, але не головна, а важлива, бо “Хто не робить – той не їсть”, як казав апостол Павло. Також про важливість роботи говорять слова молитви “Отче наш”: “Хліб наш насушний дань нам сьогодні”. Прекрасно розуміємо, що хліб ніколи не звалиться на голову, а тож його варто заробити. Це розумію я та ще багато інших людей. Але як подібне донести неоцерковленим людям? (бо такими є члени вищевказаної родини). У відповідь на поведінку доньки, її матір розкидається нецензурщиною, бо емоції беруть верх. Більше того, я знаю яким буде результат по поверненню доньки додому. Не позаздриш. Головне – не буде виховання.
Тривалий період свого життя бачачи, що хтось потребує реальної допомоги та підтримки – я проявляв ініціативу. Зворотна реакція була далеко неоднозначна. Нині я керуюся іншою істиною: “Доки не просять – не сунься”. Особисто мені це тяжко і болісно, але по суті це і є найоптимальнішим варіантом. Уміння змиритися – це подолання власної гордости. Адже я беруся займатися тим самим вихованням, а ним є любов. Любов – це сприймати дану ситуацію за належне і лише молитися за її поліпшення. Решта ж за Богом, а я лише виконавець Його волі, бо ж: “Нехай буде воля Твоя…”
Лише попрошу – виховуйте у любові…
21.07.11р.Б.
IV
12-ий день
Нині маю 12-ий день мого перебування на Поліссі. Сонячний понеділковий ранок порадував багатьох після кількаденних холодних дощових днів. Минулі дні особливо вражало гніздо лелек, котре я бачу за хлівом. У тім гнізді 5 особин, які спокійно стоять на одній ніжці під зливою дощу. Дивовижні птахи…
Вчора гарно погуляли і тому цього ранку можна було б відіспатися, але не дали сусіди, тому був змушений прокинутися о 6:30год. Помолився і взявся чистити тогорічну картоплю, якої є ще чимало у господаря оселі Сашка Банька. Худоби Сашко жодної не тримає, тому стару картоплю маємо їсти самі. Отак і жиємо. Тож поставив смажитися картоплю і сів перебирати сушені чорниці від листя. Чорниці – місцеві ягоді, котрі стигнуть у липні. Через неабиякі лікувальні властивости, ягоди дорого ціняться. Тому місцеве населення, переважно жіночого роду, де між боліт на дуже низьких кущиках рвуть чорні-чорні ягоди. Від тих ягід руки довго не відмиваються. А далі ягоди здають по 27грн за 1 літр. Не дешево. Коли ж чорниці висушити, то вони стають корисними при проблемах зі шлунком та травною системою або ж з них можна варити чудовий компот.
Ще є така річ, як бугук – висушене у свинячому шлунку м'ясо. Така річ теж не з дешевих, адже потребує неабиякого тривалого процесу виготовлення. 1 кг бугука коштує 250грн. Панська їжа. Але ми бугуком закушуємо самогон.
Тимнеменше слухаю новини зі світу. Існує неабияка загроза початку чергової хвилі економічної кризи, а у США навіть дефолту. Ясна річ, що селяни Полісся аж ніяк не здатні вплинути на це, але відчує кожен. Було б добре, аби та криза виразилась дефіцитом вина і горілки, котрі місцеве чоловіче населення вживає літрами. Подібну патологію явно можна назвати відхиленням від норми, що призводить далеко не до позитивних наслідків. Тут варто пригадати Норвегію, котра нині має день жалоби щодо пам’яти всих убієнних 22.07.11 своїм же співгромадяном. Правду кажучи, навіть не вкладається у голову подібне. Проситься питання: Чи є душа у такої людини?...
25.02.11р.Б.
V
35 років
27 липня 1976року нестало мого діда по материній лінії – Миколи Сарича. Похований дід поряд зі своїм селом Дубчиці, куди я вже 5р. поспіль приїжджаю і саме 27 липня йду на цвинтар. Перш за все зриваю траву на могилі та довкола неї, а заодно й розчищаю могили баби Єви та дядька Кіндрата. Від такої роботи дуже болять пальці, бо трава ріже до крови шкіру. Але маю терпіти. Ще трохи часу просто сиджу біля могили діда та й думаю собі про його заслугу – дав життя моїй Мамі. Це великий дар. Цікаво, що дідові було за 50 років, коли з’явилася Мама і моєму батькові було за 50, коли народився я. Чи ж хтось повторить подібний подвиг із моїх братів і сестер? Побачимо, як доживемо.
Тим часом уже минуло 35 років з дня смерти діда. Велику має родину, але чи багато пам’ятає діда? Наскільки мені відомо, то на могилу ніхто не приїздить добрий десяток років. Можливо, так і має бути. Головне, щоби пам’ятали. Хоча, хто пам’ятає, той бажає і побачити, побувати. Кожному своє.
Продовжується моє життя у селі. Дуже сильно дощить ці дні, що аж світло вимикають. Хмари й цього дня затягнули небо – от-от зірветься дощ. Прохолодно.
Я повернувся зі цвинтаря та й з Сашком Баньком поїли помідор, хліба, сала, а ще зеленої цибулі – цибахів, як у них тут кажуть.
Ці дні я працюю над кількома речами. Пишу оповідання “Десь була осінь”, спогади про колишніх однокласників та регулярно веду свого 5-го щоденника. Роботи вистачає.
Дід Микола уже своє відбув, а я ще маю чимало роботи…
27.07.11р.Б.
VI
«Рецепти» сьогодення
Достатньо істотно дивує, коли сучасна інтелектуально розвинута людина живе критеріями типу ну мерології, ізотерики й подібного. Практично все життя зводиться до програми, котру легко спрогнозувати. Коли постригся в один день, то матимеш це, а в інший – інше. А цієї днини наснився такий сон – вже маєш інше. Голова забита усіляким непотребом. Потенціал великий, але спрямований у нікуди. Нажаль, подібне горе не оминуло й релігію. Вчора почув розмову двох молодих осіб жіночого роду:
– У мене такі труднощі у житті. – нарікала перша.
– Я знаю вихід. Замов у трьох церквах, а краще соборах чи монастирях сорокаус
за здоров’я і весь наступний рік житимеш, як вареник у маслі. Я перевірила на собі. Воно правда дорогувато виходить, але ж ти матимеш більше протягом всього року.
– Дякую за пораду. Я так і зроблю.
Я розумію, що цю бесіду вели люди далекі від християнського життя, але ж є інша
сторона – люди, котрі потурають всьому тому, бо елементарно наживаються. Уже факт коштовности такої “послуги” свідчить про її фальшивість. А Ісус ні за що не брав гроші і взагалі діяв принципово інакше. Багато хто може зауважити собі, що Ісус – не людина, а тож нереально повторити Його подвиг. Звісно, що ніхто і ніколи не скопіює когось. Але мова іде про вчення Ісуса, котрий говорив про любов. Як би там не було, але має історія тих, хто намагався жити любов’ю. Бодай взяти двох осіб, котрих згадуємо нині через їхній день народження – художника Айвазовського та єпископа Шептицького.
Айвазовський, маючи всі привілеї у Петербурзі, лишає місто і рушає до Феодосії, де творить полотна світового значення. Любов, котру вилив художник у кожному доторкові пензля, відчутна всіх, хто милується картинами.
Не менший подвиг за плечима Шептицького, котрий переховував десятки євреїв у нелегкі воєнні часи. Неабияк ризикуючи власним життям, Шептицький ні на мить не лишався байдужим до кожного, хто потребує відповідної допомоги.
Якщо виокремити спільну рису значимих постатей людства, то це буде – опіка ближніми. Саме опіка ближніми, а не зациклення на собі і є головним рецептом історії світу. Знаєте, багато хто кардинально змінює життєву позицію, розчаровуючись у людях. Але ж в тому саме і є сутність любови, що ми віримо до останнього у світлі якости. Віримо, бо віра багато у собі несе. Стисло, але насичено про віру йдеться у одній із повсякденних ранкових молитов: “Віри моєї хай вистачає замість усього, віра хай дасть відповідь, віра нехай виправдає мене, віра нехай вчинить мене гідним слави Твоєї вічної”.
29.07.11р.Б.
VII
“Святий чоловік”
Вже лишилися лічені дні мого перебування у селі. Є люди, котрі відчувають пригнічення від того, що варто їхати звідкись. А є ті, хто навпаки вже ледь витримує перебування десь і все чекає повернення додому. Я не належу ні до перших, ні до других. Однако буде так, як має бути. Ріка життя пливе попри що. Уже в дечому підсумовую свій, так званий, відпочинок. Парадокс у тому, що з кожним роком місцеві жителі вживають алкоголю все більше й більше, а я навпаки все менше й менше. Якщо підсумувати, то може й назбирається з літра вина, 5 літрів пива і пару літрів самогону. Є що порівняти з минулими роками, але то не головне.
Приємно, коли робиш якусь справу і вже маєш її завершення. Отак і я відчув радість, коли позаминулої ночі завершив роботу над оповіданням “Десь була осінь”. Справді, приємно…
Відвідав черговий раз 1-го числа дядину Марію, котрій виповнилося 83 літ. Геть погано себе почуває. Були її діти з онуками з Білорусії. Лишилася онука Юля – моя двоюрідна племінниця. Хороша дівчина – старанна студентка. Довго гомоніли з нею про життя. Зголодніли та стали варити вермішель з молоком. Зовсім не вміє готувати. Якось це стало поширено серед дівчат. Черговий парадокс. Найбільше мені подобається їхня логіка мислення при цьому: “А що тут такого? От вийду заміж і вже почну готувати”. Певно, що готування – це не головне, але ж…
Вчора мали свято Іллі. Місцеві кажуть: “Не лізь у воду, а то Ілля очі заллє”. Знову парадокс, бо я, Сашко Банько, його племінниця Альона з подругою Анною попливли човном гуляти. Спершу нас намочив грозовий холодний дощ з градом, але далі все було чудово. Якими лишень річковими хащами ми не блукали. Брудні та стомлені зрештою потрапили на велику-велику галявину з кількома молодими соснами. Розклали багаття, випили, пішла розмова. Мене вразила дитяча жорстокість. Нашим супутницям по 14-15 років. Одна дівчина наговорила на них усіляких дурниць, так ці у відповідь напилися і добряче набили свою противницю. І вони вважають, що це цілком адекватна поведінка. Скільки гордости та жорстокости у людських серцях. Моторошно. Мені справді тяжко збагнути це.
З такими роздумами пішов до першої вчительки моєї Мами – Віри Данилівни Ромашко. Вже їй далеко за 80років, ледь ходить, жаліється на серце. Добре, коли приїде хто із синів чи онуків, а так усе сама. Це одна із небагатьох жителів села, хто інтелектуально добре підкований. Говорили про сенс життя людини, уміння вибачати, підліткову жорстокість, алкогольну пошесть. Ще згадали мого діда Миколу. Коли мова пішла про мене, то з усього почутого Віра Данилівна зробила висновок: “Святий чоловік”. Але де та святість? Я сам не знаю.
А тим часом усе дощить і дощить у моїм Поліссі. Біблія має чудові слова: “Бог посилає дощ на праведного і на грішного”. Всі ми однакові під Богом…
03.08.11р.Б.