VI
Потреба у любови
(із циклу \"Духовна весна Великого посту року 2012\")

07.04.2012

"Бог мій від лона матері моєї"

8 ранкова молитва

Шостий тиждень Великого посту року 2012 увінчався трьома важливими у історії християнства подіями. В один ряд стали Благовіщеня, Лазарева субота та Вхід Господній у Єрусалим ( Вербна неділя). Попри те, що основна маса людей, радіючи першому теплу, збирається вихідні провести у лоні природи, але піст від того не відміняється й тим паче значимість подій не меншає. Для справжнього християнина саме ці дні є особливою підготовкою до Свята над Святами. Особисто для мене нині триває подвійна підготовка, адже готуюся черговий раз стати хрещеним батьком. Перший свій досвід у цьому доки вважаю належним, хоча непоодиноко задавав собі певні питання щодо ролі хрещених батьків у житті людини і власне саме хрещення для особи.

Окрім подібних роздумів за минулий тиждень у моєму житті ще відбулося дві події, котрі так само змусили замислитися над багато чим, переосмислити певні цінности. Зокрема, у середу припинилися мої відвідини психолога. Не вдаватимусь до деталей, але все ж не найкращі відчуття. Поза тим, за майже 6 місяців спілкування було чимало зроблено. Як на мене, ключовою думкою нашого спілкування стало питання: «Чи готовий ти мінятися заради когось?». Думаю, що за ті 6 місяців відбулися певні зміни у моєму світосприйнятті, та чи дало це щось нам обом із психологом? Вочевидь, коли такий результат, то не дало. Дай Бог, щоб я таки помилився та поспішив із висновками.

Другою подією стала чергова серйозна розмова із Катюшою Мормило. Вкотре вона виправдовувала свої дії питанням: «Що я зроблю, коли він не хоче компромісу?» За відсутности останнього маємо два шляхи. Або у нас повністю розчаровуються – коли одна людина робить усе можливе, щоб заплямувати власні плюси у очах інших. Або до нас врешті-решт прислухаються – коли ми таки терпляче та наполегливо шукаємо бажаного компромісу. Чомусь пригадав, як на одне зі свят катюша надумала своїх рідних пригостити власноруч приготованим печивом. Дівчина не питала у рідних чи хочуть вони того печива й цілком реально, що його міг ніхто й не їсти. Але все це умовности по відношенню до того, коли людина просто любить. Любов обумовлює знання про те, що і коли хочуть інші та наше особисте прагнення догодити у цьому. Коли ж немає любови, то виникають питання: «Що я зроблю, коли він не хоче?» Відповідь одна – полюбити.

Ситуації як то із психологом чи то із Катюшою є доволі поширеними. Подібні непорозуміння  – наслідок незнання чогось. Ми часто беремо на себе сміливість сідати за кермо без особливого уміння керувати, виховувати дітей без жодного уявлення про це, співати на великих сценах без найменшого хисту у вокалі та ряд подібного. Протилежністю цьому є Вхід Господній у Єрусалим. Подія, котра була чітко зрозуміла – Ісус знав що і чому робить. Родзинка у тому, що так було із Його появою на світ. І все життя Ісуса так само було ясним та зрозумілим. Бо усе, що робиться із Господом – ясне і зрозуміле. Тому я хочу знову повернутися до народження у Христі – хрещення. Нині особливо це значимо, бо хрестять немовлят, відповідальність перших кроків яких на плечах хрещених батьків. На превеликий жаль дуже і дуже мало, з тенденцією до поширення, справжніх хрещених батьків. Маючи не дуже приємний досвід у інших сферах життя, власне через брак відповідних знань, не хочу бачити подібне поширення й у християнстві. Моїм обов’язком є поділитися тими знаннями, котрі я отримав колись сам.

   Таїнства Церкви – це священнодійства, коли при виголошенні таїнственних слів й здійсненні видимих знаків таїнственно й невидимо сходить на вірних Божа благодать.  Церква визнає сім головних таїнств: Хрещення, Миропомазання, Сповідь й Покаяння, Євхаристія, Шлюб, Священство, Соборування. У таїнствах Бог здійснює спасіння людини, а людина, відповідно, переймається ревністю служити Богові й ближнім. Служіння Богові змінює життя людини, наповнюючи його сенсом, бо тільки так людина отримує змогу стати підданим вічного Божого Царства, погодившись із Божою волею щодо себе.

У таїнствах Небесне Царство наближається до людини і через благодатну силу Божої любови здійснюється освячення нашого єства з допомогою слів і видимого священнодійства. У кожному таїнстві на людину впливає особливий дар Божої благодати.

Видимою формою таїнства, його “плоттю”, є обрядові священнодійства. Вони відіграють посередницьку роллю спілкування Бога з людиною.

Якщо доросла людина оголошує, що вона має стійке й свідоме бажання стати християнином, Церква зобов’язана забезпечити її належне духовне навчання або катехизацію, тобто ознайомити із засадами християнської віри. Для цього існує спеціальний підручник, який називається Катехизисом, а також призначаються належно підготовлені християни, які мають харизму, тобто дар навчати. Оголошений або оголошена, які називаються іще, на грецький манер, катехуменами, звертаються до настоятеля парафії з проханням організувати їхню підготовку до прийняття таїнства Хрещення. За таку людину повинні поручитися двоє вже дійсних християн (хрещених батьків), які можуть бути взірцем для новонаверненого, щоб провадити його у період духовного становлення. У крайньому випадку, може бути хтось один із хрещених батьків, тієї ж статі, що й оголошений. 

Православна Церква має давній звичай хрестити й немовлят або малих дітей, які ще не можуть мати свідомого бажання бути християнами і не здатні осягнути правди християнської віри. У таких випадках вирішальне значення має бажання рідних батьків дитини, але за тієї умови, що вони самі є практикуючими членами Христової Церкви, тобто є парафіянами конкретної православної парафії, де регулярно причащаються святих Таїн Христових Тіла й Крови. Хрещені батьки немовлят також повинні бути практикуючими православними християнами, здатними піклуватися про духовне становлення своїх хрещеників. Нехтування цими елементарними вимогами призводить до того, що, на жаль, переважна більшість сучасних православних є так званими номінальними (тільки за назвою) християнами, а фактично – відступниками від віри. Після прийняття таїнства Хрещення вони не отримують ніякого духовного навчання і навіть не уявляють собі, у чому, власне, полягає духовне життя християнина. Вина за такий стан цілковито лежить, у першу чергу, на священиках, які масово уділяють це таїнство, зовсім не цікавлячись подальшою духовною долею новоохрещених, а також на хрещених батьках, які й самі переважно є цими самими номінальними християнами. Це призводить до профанації церковности як такої, коли ледь не 90 % населення нашої країни називають себе християнами, але насправді практикують християнство, тобто регулярно причащаються, 3-4%. Таким чином, християнство виводиться поза Божий Дім, тобто піддається профанації, що є неприпустимим, хоча мало кого турбує через цинізм більшости сучасних священнослужителів. 

Коли катехит вважає, що оголошений або хрещені батьки дитини вже достатньо готові для того, щоб гідно приступити до таїнства Хрещення, він доповідає про це настоятелеві парафії, і той призначає день здійснення таїнства Хрещення.

За немовлят ручаються хрещені батьки, бо вони добровільно погодились всіляко сприяти духовному становленню нового християнина, свого хрещеника. На хрещених батьків покладається обов’язок  перед Богом увести хрещеника у церковне життя, тобто турбуватися про його регулярну участь у таїнстві Євхаристії, про набуття елементарної духовної освіти у недільній школі православної парафії.

 

Вода є одним з найдавніших й загальних релігійних символів. З християнської точки зору, важливими є три головні аспекти її символіки. Перший аспект можна назвати космічним. Без води не може бути життя, тому первісна людина ототожнює воду з основою життя, вбачає у ній первинну субстанцію світу: ...а Дух Божий ширяв над водою (Бт 1:2).

Вода також є символом руйнування й смерти. Її таємнича глибина убиває й знищує, вона є темним середовищем перебування демонів, образом ірраціонального, некерованого, споконвічного у світі. Основа життя, животворна сила – і загроза смерти, руйнівна сила: таким є подвійний образ води у релігійному світогляді людства. Нарешті, вода – це символ очищення, чистоти й тому відродження й оновлення. Вона змиває плями, вона відновлює первинну чистоту землі. Ця релігійна символіка води пронизує всю Біблію, все біблійне оповідання про творіння, гріхопадіння й спасіння. У першому розділі книги Буття вода означає саме творіння, космос, якому радіє Творець, бо воно відображає Його славу й оспівує Його. Але вода також є втіленням Божого гніву, суду й смерти в оповіданнях про всесвітній потоп і про знищення фараона та його війська у безодні Червоного моря. Нарешті ми зустрічаємо її як засіб очищення, покаяння й прощення у хрещенні св. Івана Предтечі, також у зануренні Христа у води Йордана та у Його останньому наказі: Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа (Мт 28:19). Тільки вникнувши у таїнственну символіку води, ми можемо зрозуміти, чому для спасіння людини її треба спочатку занурити у воду.

Хрещення не є магічним дійством, яке додає надприродні властивості до наших природних можливостей. Воно є входженням у вічне життя, воно єднає нас, що перебуваємо у цьому світі, із життям майбутнього віку, й робить нас уже тепер, у цій фазі життя, причастниками Божого Царства.

Вода несе смерть і воскресіння: не “природно” і не “магічно”, а лише тому, що хрещеник бажає – у вірі, надії й любві – померти з Христом і воскреснути з Ним із мертвих, бо смерть і воскресіння Христа стали вирішальними подіями його власного життя.

У помазанні оливою води й тіла хрещеника, що передує хрещенню, олива є символом життя, не просто існування, а повноти, радости й участи у тій таїнственній і невимовній сутності життя, яку ми відчуваємо у хвилини щастя й утіхи; життя, про яке говорить Біблія, коли вона називає його даром Життєдавця – Святого Духа; життя не як синоніма, а як самого змісту існування; життя як участи у самому Божественному житті. Помазання освяченою оливою тіла хрещеника – це відновлення цієї людини: її тіла, кожного її члена, її органів чуття. Гріх затьмарив у людині образ і невимовну Божу славу. Людина втратила свою духовну красу. Треба відновити у ній Божий образ і відтворити первинний стан. Хрещення стосується не тільки душі, воно стосується всієї людини. Хрещення є відновленням людини у її цілісності, примиренням душі й тіла. “Олива радости”: тою самою оливою помазуються і вода, і тіло людини для примирення з Богом і – у Богові – зі світом. Лікувальним помазанням освяченою оливою руйнуються всі неправдиві роздвоєння (на дух і матерію) й усяка псевдодуховність, людина повертається до споконвічної тайни творіння. І побачив Бог усе, що створив: і воно було дуже добре (Бт 1:31).

Рання Церква знала, що у хрещенні ми дійсно помираємо й дійсно воскресаємо з Христом, бо вона переживала це кожного разу, здійснюючи це таїнство. Отже, як розуміти слова св. ап. Павла: …якщо ми зєднані з Ним подобою Його смерти, то будемо і подобою воскресіння (Рим 6:5)? Відповідь на це питання міститься у словах Самого Христа, що Його смерть – це смерть добровільна. ...Я кладу Моє життя, щоб знову його взяти. Ніхто його у Мене не забирає, бо Я Сам кладу його від Себе. Владу бо маю його покласти і владу маю назад його забрати (Ін 10:17-18). Христос як Безгрішний не був природним чином підданий смерті, Він був цілком вільний від людської смертности, яка є нашою спільною неминучою долею. Його смерть не була вимушеною. Отже, якщо Він усе ж помер, то тільки тому, що забажав померти, бо такими були Його вибір і рішення. І саме добровільність Його смерти, смерти Безсмертного, робить її спасенною смертю, наповнює її силою спасіння, вчиняє її засобом нашого спасіння. Перед тим, як відповісти на питання про зв’язок між смертю Христа й нашою власною смертю у хрещенні, треба відновити справжнє значення Христового бажання померти.

Сучасна людина, навіть християнин, вважає смерть суто біологічним явищем; вона не чує Євангелія, тобто Благовістя про зруйнування й знищення смерти, бо на біологічному рівні після смерти Христа із смертю дійсно нічого не сталося. Смерть не була ні зруйнована, ні знищена. Вона залишається все тим же непорушним природним законом, однаковим як для святих, так і для грішників, як для побожних, так і для безбожників, – одним і тим же органічним принципом самого існування світу. Християнське Євангеліє здається неузгодженим з фактом смерти, як її розуміє сучасна людина, і вона спокійно відмовляється від Євангелія й повертається до старого й більш прийнятного дуалізму: смертности тіла й безсмертя душі.

Але те, від чого відмовляється сучасна людина, є фундаментальним християнським баченням смерти, при якому біологічна або фізична смерть не є повною смертю, чи навіть її головною сутністю. У християнському розумінні смерть є, насамперед, духовною реальністю, до якої можна належати й будучи фізично живим і від якої можна бути вільним навіть лежачи у могилі. Смерть – це відокремленість людини від життя, тобто від Бога, Який є Єдиним Подателем життя, Який Сам є Життям. Смерть протилежна не безсмертю, а істинному життю, яке було світло людей (Ін 1:4). Бо як людина не створила сама себе, так вона не може й знищити себе, тобто повернутися у те ніщо, з якого була покликана Богом до існування, й у цьому сенсі людина безсмертна. Отже, людина може відмовитись від істинного життя і, таким чином, загинути, і тоді саме її “безcмертя” стане вічною смертю. Відмова від істинного життя і є первородним гріхом, первісною всесвітньою катастрофою, про яку ми знаємо не з історії, не розумом, а завдяки вірі, бо її не може зруйнувати ніякий гріх, віра викликає у нас жагу спасіння.

Таким чином, повна смерть – це не біологічний феномен, а духовна реальність, а жало смерти – гріх (1 Кор 15:56), –  відмова людина від істинного життя, даного їй Богом. Увійшов у світ гріх, і з гріхом смерть (Рим 5:12): немає іншого життя, окрім життя у Богові. Той, хто відкидає це життя, гине, бо існування без Бога і є смертю. Це духовна смерть, яка наповнює все людське існування тлінням і як відокремлення від Бога перетворює його на самотність і страждання, наповнює страхом та ілюзіями, віддає людину у рабство гріха й злоби, пожадливости й порожнечи. Духовна смерть робить фізичну смерть людини справжньою смертю, кінцевим підсумком її наповненого тлінням існування, жахом біблійного шеолу, де саме існування є покаранням повною самотністю у цілковитій темряві. Збагнувши християнське бачення й “відчуття” смерти як жахливого й гріховного закону й змісту безбожного існування, що панувала у цьому світі (Рим 5:14), ми збагнемо й значення Христової смерти заради нас. Христос прийшов зруйнувати й знищити саме духовну смерть, щоб спасти нас від неї.

Людина померла, тому що забажала життя для себе й у собі, тому що полюбила себе і своє життя більше, ніж Бога, тому що вважала щось важливішим від Бога. Але життя Христа цілковито присвячене Його бажанню спасти людину, звільнити нас від смерти, в яку ми перетворили своє життя, повернути нас до того життя, яке ми втратили. Його бажання спасти – це прояв тієї досконалої любви до Бога й людини, того повного послуху Божій волі, відмова від яких спричинила смерть людини. Таким чином, усе життя Христа істинно безсмертне. У ньому немає смерти, бо немає бажання мати щось, окрім Бога, адже все Його життя – любов до Бога. І оскільки Його бажання померти є ні чим іншим, як остаточним виявом і здійсненням Його любови й послуху, а Його смерть є любов’ю і бажанням зруйнувати самотність людини, її відокремленість від життя, темряву й відчай смерти, оскільки вона є любов’ю до смертних, то у Його смерті немає смерти. Смерть христа, будучи найвищим проявом любови як життя й життя як любови, відбирає у смерти її жало гріха й насправді руйнує смерть як сутність влади безбожности над світом.

Христос не знищує фізичну смерть, бо Він не знищує цей світ, частиною якого вона й виступає в ньому як принцип життя й навіть зростання. Але, віднявши у смерти жало гріха, знищивши смерть як духовну реальність, наповнивши її Собою, Своєю любов’ю і життям, Він перетворює її на радісний “перехід” – Пасху – до повноцінного життя, до міцного єднання, до найсильнішої любови. Для мене бо життя – Христос, – говорить св. ап. Павло, – а смерть – прибуток (Фил 1:21). Він говорить тут не про безсмертя своєї душі, а про цілковито нове значення й силу смерти як спільного перебування з Христом, смерти, що стала знаком і силою перемоги Христа. Для тих, які вірять у Христа й живуть у Ньому, смерти більше немає, вона поглинута перемогою (1 Кор 15:54).

Тепер ми можемо зрозуміти, що подоба у тому, що ми бажаємо того ж, чого бажав Христос. Вірити у Христа значить не тільки визнавати Його, не тільки отримувати від Нього, але, насамперд віддати себе Йому. Не бажати того, чого бажав Христос – значить не вірити у Нього. Відокремлювати Його від змісту Його життя, чекати від Нього допомоги, не роблячи того, що робив Він, називати Його Владикою, не виконуючи волі Його Отця, – значить не вірити у Нього. Ми спасаємось не тому, що віримо у Його надприродну владу, а тому, що приймаємо всією нашою істотою і визнаємо своєю ту волю, яка наповнює Його життя, яка і є Його життям і яка спонукає Його зануритись у смерть, щоб знищити її.

1. Освячення води.

Зануренням у цю водою змиється першорядний гріх та людина народиться згори. Освячена Духом Святим, вода отримує силу Христову, і в ній дійсно людина поєднується з Христом, весь, душею і тілом, оновляється для нового, духовного життя.

1. Освячення єлею.

Освяченим єлеєм помазується вода у купелі хрещення. Єлей, що поєднався з водою схожий на оливкову гілку, яку отримав Ной, як радісна вістка примирення Бога з миром. Помазуючись ним, хрещеник тішиться і зміцнюється надією на милосердя Боже,   що його перебування тут буде благодатним і сприятиме його духовному відродженню.

1. Занурення хрещеника у воду і облачання його у білий одяг.

Занурення у воду означає приєднання хрещеника до смерті Христа, розп’ятого на хресті. І як Христос був розп’ятий, похований і воскрес так і ми через хрещення разом воскреснемо з Ним.

Облачання людини у хрещальний одяг означає повернення його в цілості й невинності, яким він був у раю.

1. Миропомазання.

В цьому Таїнстві здійснюється те, що людина береться в лоно Боже, аби стати храмом Святого Духа, відчув „закон Бога в серці” і справами добра міг стве6рджувати віру.

Дією Духа Святого  в душі людини пробуджується та внутрішня духовна спрага, яка не дає йому заспокоїтися на земному і матеріальному, але завжди кличе його до Небесного, вічного. Участь в цьому Таїнстві дозволяє нового члена Церки брати участь у прийнятті Тіла і Крові Христових. В Таїнстві Миропомазання людині дається дар Духа Святого. Отриманий дар стане тоді сильним, коли людина буде слухняним виконавцем волі Божої. Печать Святого Духа – це відбиток на людині Того, Хто нею володіє, Хто оберігає і захищає його цілісність. Печать і знак високої гідності людини, бо в Христі він стає храмом Святого Духа.

Печать Духа Святого дозволяє розпізнавати людину святими силами і ангелами і наводити страх на нечистих демонів.

1. Стриження волосся.

Хрестоподібне стриження волосся нагадує батькам і „воспріємнікам” про те, що вони віддають своїх немовлят Богові назавжди.

 

Святими й угодними ділами є: турбота про спасіння своєї душі, молитва у храмі Божому і вдома , просвічення розуму і серця пізнанням Бога.

У Старому Завіті святкували сьомий день тижня – субота – на згадку про створення Богом світу. В Новому Завіті, з часу апостолів, став святкуватися перший день тижня, Воскресний – на згадку про Воскресіння Христове. Під іменем сьомого дня розуміють йінші свята встановлені Церквою: головне – Світле Воскресіння Христове й так звані двунадесяті свята:

1.  Різдво Пресвятої Богородиці – 21.09.

2.  Введення у храм Пресвятої Богородиці – 4.12.

3.  Благовіщення – 7.04.

4.  Різдво Христове – 7.01.

5.  Стрітення Господнє – 15.02.

6.  Хрещення Господнє (Богоявлення) – 19.01.

7.  Пре ображення Господнє – 19.08.

8.  Вхід Господній у Єрусалим (Вербна неділя) – в останню неділю перед Пасхою.

9.   Вознесіння Господнє – сороковий день після Пасхи.

10. Зішестя Святого Духа на апостолів (П’ятидесятниця) чи день Святої Тройці.

11.  Воздвиження Хреста Господнього – 27 вересня.

12.   Успення Божої Матері – 15 серпня.

Нас захоплює чиясь різностороння активна життєва діяльність, але часто та різносторонність є дуже поверхнєвою, показовою та примітивною. Ще один фактор – спрямованість на наживу, збагачення. Коли ми пам’ятатимемо про місце та роль нашого життя у задумі Господньому, то й не виникатиме ряду непорозумінь, відсутностей компромісів та постійної потреби чиєїсь зміни заради нас, що є повним егоїзмом. Але завершити цей матеріял хотілося б поглядом у перспективу – Воскресіння Ісуса. Я щиро вірю у те, що всі люди, котрі мають певні негаразди, силою своїх прагнень та надією на Бога зуміють таки осягнути бажаний спокій і радість у щасті та любови! Я вірю!

 

07.04.12р.Б. Благовіщення Богородиці

(Полтава)