Думки вголос II (роздуми у Великий піст 2014)
10.03.2014
Вже позаду перший тиждень Великого посту. Для когось він минув у стані хвороби, ще для когось у чеканні заробітної плати, для когось у власних турботах та клопотах чи то навіть відпочинку, але для багатьох – у міркуваннях щодо долі України. Бо на те воно й піст, аби у своїх міркуваннях уподібнюватися любові: в поблажливості та терпимости.
Зустрів у мережах цікаву переписку:
– Що діється у державі?
– Держава – це ми!
– Тоді, що діється з нами?
Справді, що діється з нами у дні, коли весь світ говорить Словом Шевченка? Пригадаймо його заповіт: «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте…». Власне, час помислити щодо нашої «закутости» та того, що ж діється у державі.
Ніяк не можу вкотре не оминути увагою «пасивних тітушок». Всі ці дні ходив та розмірковував щодо категорії подібних людей. Хлопці з «Правого сектору» вже б давно не мучилися та розстріляли б подібних, але це не вихід. Я все ж думаю яким Словом можна достукатися до сердець та свідомости цих людей, котрі нікуди не зникли, але немов той кукіль мають повне право на життя до часу жнив. Одні з них є маріонетками, зміст яких відкрила мені на тижні фраза з постової молитви: «Через лінощі розуму став рабом пожадливости» (молитва до Пресвятої Богородиці ченця Павла). Тобто, – це люди, котрим «влом» про щось розважати бодай трішки високоінтелектуальне. Також ще є повії – така собі каста людей, котрі живуть за інерцією та стереотипами. От тут якраз і є зерно слів Шевченка: кайдани – стереотипи, навіяні вкрай примітивним вихованням на його традиційно-забобонному рівні.
Багато та часто говорять про Бандеру. З власного досвіду можу сказати, що портрет Героя України у мене висів за Кучми, за Ющенка, за Януковича й донині висить. І першого січня я саме вшановую дату народження провідника нації, а не імперсько-совєтський новий рік. Про що мова? Не якась влада чи епоха, а моя особиста справа у тому, хто і чому присутній на моїх стінах. Чому ж Бандера? Напротивагу кайданам стереотипів, маємо ідею потенціалу. Всі ми народжені з одним чітким потенціалом – любов. Ідею розвитку любови на теренах України ніс свого часу Бандера. І він не стає від того ідолом чи кумиром, а лише послідовником слів апостола Павла: «Ні в чому ніякого спотикання не робимо, щоб служіння було бездоганне, а в усьому себе виявляємо, як служителів Божих, у великім терпінні, у скорботах, у бідах, у тіснотах, у вдарах, у в'язницях, у розрухах, у працях, у недосипаннях, у постах, у чистості, у розумі, у лагідності, у добрості, у Дусі Святім, у нелицемірній любові, у слові істини, у силі Божій, зо зброєю правди в правиці й лівиці, через славу й безчестя, через ганьбу й хвалу, як обманці, але ми правдиві; як незнані, та познані, як умираючі, та ось ми живі; як карані, та не забиті; як сумні, але завжди веселі; як убогі, але багатьох ми збагачуємо; як ті, що нічого не мають, але всім володіємо».
Не хочу, щоб мої думки мали формат чогось геть песимістичного, тому можу з упевненістю сказати, що все ж ми маємо тих, хто розірвав свої пута чи то на кінцевому шляху до того. Дуже просто засудити та відвернутися від тих, хто навіть пальцем не ворухнув, щоб здійняти свої кайдани, себто мова про маріонетко-повійних «пасивних тітушок». Та я хочу знову наголосити, що завдання кожного уподібнюватися любови і саме задля та щодо вище згаданих. І вже зовсім скоро на питання: «що діється з нами?» ми зможемо цілком упевнено та щиро відповісти: «З нами любов, бо Україна – ЄДИНА!»
10.03.14 р.Б. Свт. Тарасія
(Полтава)