Ганебний стовп

20.10.2011

Свідомість людини непоодиноко піддається загальному впливові оточення. Часто наші дії є ідентичними діям інших, що звуть стадним інстинктом. Як правило, відповідні дії ґрунтуються під керівництвом лідера, котрий авторитарно всим керує, дозволяючи робити будь-що, окрім нанесення шкоди самому лідеру. Водночас всі розуміють, що є, так звані, винятки – мислячі люди. У психології це зветься – не сугістивністю. Тобто, на певному етапі під впливом зовнішніх чинників, особа переживає підсвідомо психологічний збій і дуже легко піддається навіюванню – стає сугестивною. Мисляча ж людина усіляко запобігає подібному, маючи чіткі переконання. Причина появи сугістивности у страхові лишитися на самоті. Генетика людини скеровує її до колективу, а як відомо “кожен монастир має свій устав”, тож доводиться підлаштовуватися під загальні правила. Здавалось би, що це і не так погано з позиції братньої любови, адже пріоритети інших ми маємо ставити понад особисті цілі. Але поглянемо на реальну картину сьогодення. Все більше й більше виникає, особливо серед молоді, усіляких культур підозрілого зразка. Так само кожна культура обумовлює собою певні правила, котрі контролює лідер. Це плекає сугістивність. Копаємо далі. Що зумовило пошук особою певної культури? Потреба реалізуватися повноцінно, стати певним цілим з рештою. І тут спрацьовує правило: “Щоб прилучитися – варто вникнути”. Особисто я цілком поділяю дане правило, чого, до речі, дуже не вистачає. Поверхневість знань непоодиноко призводить до усіляких фантазувань та побудови особистої концепції, що не веде до добра. Подібну картину можемо спостерігати й у стінах Церкви.

Для багатьох людей повадирями до церкви стали бабусі, котрі ревно моляться Богови. Вочевидь, та ж сама бабуся стає авторитетом для незнаючих у християнському житті. Це є достатньо небезпечним. Недарма Ісус казав: “Найперші твої вороги – рідні”. Що ж можна почути від бабусь, котрі ліплять стародавні світські забобони із церковним уставом? Перш за все, така бабуся регулярно йде до церкви, бо ж робити нічого не можна у цей день. А от вже те, що бабуся просто собі дрімає на церковній лаві – мало кого цікавить. Головне – відбула. Така бабуся щоранку і під час хвороби обов’язково хлеще освячену воду, яку чомусь називає   “святою”. Нагадаю, що у перекладі на українську “святий” – це інакший. А освячена вода нічим не інакша від води із крана чи пляшки. Такі бабусі ревно постують, від чого у такому віці й найбільше хворіють, адже суть посту не у стравах, а способі мислення. Такі бабусі слідкують за зовнішністю інших людей: наявність хустки та спідниці, відсутність косметики, кількістю поклонів… Одна справа, коли людина сама собі вирішила житии відповідним чином, але зовсім інше, коли це пропагується насильницьким способом у колі рідних та знайомих. Така поведінка навпаки відштовхує людей. Скільки вже моїх знайомих скаржилося: “Моя бабуся така набожна, знає багато, але ж з нею так тяжко”. Коли спитаєш у бабусі для чого вона так робить, то у відповідь можна почути: “Так батюшка вчить”. Справжній отець вчить любові…

З плином часу сьогоднішні діти завтра стають батьками, а там і тими ж бабусями, продовжуючи традиційну політику. Що ж може спинити усе це? Ганебний стовп. Мова іде про свято, котре має православний люд – знайдення чесного животворчого хреста Ісуса Христа. Ледь не кожна охрещена людина носить постійно на тілі натільний хрестик. Свого часу нам повісили йог очи ж то ми самі забавлялися, бездумно насячи, часто вкладаючи у це певні свої міркування. В цьому зрештою теж є момент сугістивности, адже так робить більшість. Однак, кожна мисляча людина поставить перед собою цілі передумови тої чи іншої буденної речі.

У римській та юдейській традиціях наприкінці минуло єри та початку нашої стайрон (хрест) вважали ганебним стовпом, адже на ньому привселюдно карали та страчували злісних злочинців. Відголоски подібного бачимо у романі Віктора Гюго “Собор Паризької Богоматері”. Кожен християнин переконаний, що Ісус – Син Бога, тож аж ніяк не злочинець. Поза тим Месія таки взяв на власні плечі генебний стовп і попрямував на Голгофу. Звісно, що донині не збереглося закону розпинати людину, бодай привселюдно, але ганебний стовп став метафорою.

У Біблії часто стрічаються звертання: “Дочко, Сину”. Мова зовсім не стосується біологічної споріднености. Подібним чином звуть того, хто усвідомлено виконує певні усталені речі. У випадку вчення Ісуса – плекає любов. Як же її плекати? Чуємо фразу: “Неси свій хрест”. Усяка ноша – неприємна річ, а особливо тоді, коли на тебе з коса поглядають з відразою люди, а ти нічого не можеш вдіяти. Коли Ісус ніс хреста, то Його принижували та ображали, але Він не спинився, бо любов потребує послідовности та логічного завершення. Послідовність дій сучасного християнина у тім, що він виконує Божу справу, котра часто є ганьбою для народу. Найбільша складність у всьому цьому, що подібну ганьбу доводиться терпіти ледь не щодня. Але в тому і є заслуга зватися Сином чи Дочкою у Христі – плекати любов поза усима земними цінностями й пріоритетами.

 

27.09.11р.Б.