Трохи лірики…
(міркування від перегляду картини)

28.05.2013

 

Олександрі Волаковій…

 

 

Промені вечірнього сонця пробиралися крізь гілля густих абрикос й торкали собою Її. Щоденна спека уже скільки часу поспіль так встигла набриднути, але на диво Вона лишалася нерухомою від тих доторків променів. І не тому, що попереду йшла сповнена прохолоди ніч. Просто Вона не мала вибору. Як то може бути?

            А все розпочалося із чашки. Так-так, тієї чашки, котру розбили, немов життя. Промах, помилка…, але це не спинило. От тільки б відпочити. Дати організму нових сил, нових прагнень. Тому Вона й сіла на стілець, завмерши від безвиході.

            Так минали дні. Довкола чимало всього діялося, але поза Нею. І ось це вечірнє сонце. Здавалось би, на перший погляд, така типовість, але… Все має свій сенс, свій зміст, своє покликання. Сонце – джерело тепла, життя, любови. І нехай обпалюють морозом обставини часу, місця, простору і які вони там ще бувають, але все ж сонце зігріло Її.

            Десь зникла безвихідь, минула втома, воскресло розбите життя. Бо на все воля Божа і у всьому воля Божа і для всього воля Божа, як на Небі так і на Землі. Її Землі…

 

28.05.13 р. Б.

(Прп. Пахомія)