Крокуючи реальним світом

03.12.2012

Озираючись у історичне майбутнє суспільства, котре у наближеній до сьогодення формі існує понад шість тисяч років, спостерігаю з кожним наступним поколінням тенденцію до розшарування реальности щонайменше на дві площини – природню та моральну. Направду, доволі зрідка замислюючись над подібними речами, а відтак далеко й не сповна аналізуючи себе, ми втрачаємо найцінніше – пошук та осягнення істини. Однак, я не стану розводити всілякі філософсько-моралізаторські роздуми, а ліпше озирнуся на пару десятків літ назад та спробую описати побачене власними очима та відчуте власним серцем, що й спонукало мене до пошуку істини, до прагнення крокувати цим світом.

            Історія мого життя бере початок з Великоднього понеділкового ранку, на щастя, останнього радянського року в одному з пологових будинків міста Полтава. Якщо не вдаватися до деталей, то перші десять днів після моєї появи на світ точилася боротьба лікарів за моє життя, що так швидко та просто не завершилось і врешті-решт через три місяці після народження я вперше потрапив додому. Коли я сьогодні читаю купу паперів з описом історії моїх хвороб, то щиро радію тому, що всі ті муки з реанімаціями та операціями пережив без усвідомлення того, що зі мною відбувається. Але тим не менше я потрапив додому, де, сподіваюся, на мене чекали дві сестри та два брати й, звісно, Мама з Татом. Ходити я почав у 1,5 роки, тому епізодично пригадую себе, коли ще не ходив, а також добре пам’ятаю той момент, коли вперше встав на ноги. Думаю, ті перші кроки стали початком мого самостійного пізнання світу, реального світу.

На сьогодні мені відомі значно гірші сімейні ситуації, але в той же час моє дитинство проходило у постійному страхові та морально-психологічній напрузі. Виховання, котрим займався батько, було вкрай жорстоким та доволі далеким від природних та моральних норм. За, на думку батька, найменшу помилку чи неправильну дію, мене та братів із сестрами били, боляче били. Розповім для ілюстрації пару епізодів. Навчався я у шостому класі. Щоліта при школі в червні організовували табір, куди ходив і я. Чергового ранку я збирався до табору, коли це батько покликав мене на балкон, де зберігалися усілякі овочі. Різноманітну зелень замотували в ганчірки, щоб не так швидко сохла. Серед того загалу я забув про молодий часник, а за кількість та якість овочів доводилось відповідати. Той часник пожовтів та почав сохнути. Батько знайшов його і, коли я прийшов на балкон, то спершу став кричати на мене, а тоді хлистати тим часником по голому тілу. Коли я трішки заспокоївся та поглянув на свої висічені груди, то побачив кров, що текла зі свіжих ран. У такому стані я пішов до школи…

Коли мені було років 13-14, то я став свідком чергової сварки батька із сестрою Марією. Врешті-решт, батько намагався бити Марію, що я спробував зупинити. Батько різко відштовхнув мене, так, що я, падаючи, зчесав собі спину об ліжко. Сестрі теж добряче дісталося.

Батько бив за те, що ложка впала зі столу, що підійшов обняти Маму, що сміявся. Отак я жив 16 років.

Зовнішній світ так само мало тішив і розумів мене. Я відвідував два садочки, де мене навчили читати, писати, рахувати і навіть вишивати, але особливого до мене діла вихователям не було. Хоча я з приємністю пригадую Вікторію Миколаївну та Тетяну Георгіївну – виховательок з обох садочків.

У віці шести років мене віддали до музичної школи опановувати гру на скрипці, фортепіано та гітарі. Зізнаюся, що для мене все це було мукою, але ж батько наказав грати. Добре, що він не мав слуху, тому не розумів моєї фальшивої гри. Сам же я любив награвати усілякі мелодії, котрі мені були значно ближче до душі, ніж ті етюди та п’єси. Слід згадати й про вокал. Батько зробив із нас квартет та змушував виступати з народно-патріотично-язичницьким репертуаром на всіх своїх заходах, а також влаштовувати прелюдії його знайомим, що нам усім було зовсім не в насолоду.

Одним із тривалих етапів мого, ще не такого довгого життя, стала школа. М’яко кажучи, – не найкраще місце. За своєю природою я доволі активний, тому потенціал енергії витісняв, бігаючи по школі, порушуючи дисципліну. Мабуть не було дня, щоб у моєму щоденнику червоною пастою не було виведено «1» чи зауваження. Вдома батько дуже просто все це вирішував – просто бив. Відповідно, школа особливого позитиву не викликала. На тлі всього цього неабияку роль відіграла вчителька зарубіжної літератури Людмила Саяпіна. Воюючи зі мною за непрочитані твори, Людмила Миколаївна врешті досягла свого результату у 7-му класі, коли я почав активно вивчати предмет. Українську літературу теж любив та читав, але вчителі навіть не намагалися стимулювати мене до вивчення предмету. Зате пані Саяпіна дала мені шанс розкритися бодай у написанні творів, що стало хорошим підґрунтям моєї нинішньої письменницької творчости.

Не менше я завжди любив театр. У шостому класі на уроці історії інсценізували міфи, я писав сценарії та грав головні ролі. На тому все й завершилось тоді. У моїй школі діяв принцип розміру гаманця та статусу учня. Особисто я був бідною безтолоччю, тому до мене мало кому було діло. Тож із величезним задоволенням після завершення дев’яти класів я пішов навчатися до технікуму. Попри те, що в технікумі я пробув лише рік, саме той період пригадую як один з найкращих у своєму житті. Так склалося, що навчаючись у технікумі, де мене вперше сприйняли за особистість, я пішов разом із Мамою та сестрою від батька жити окремо. Прийшли ми до порожньої квартири, де майже не було меблів і техніки. За кілька років до цього я почав регулярно відвідувати православну церкву – зібрання реально небайдужих людей. Саме вони сприяли покращенню нашого комфорту, забезпечивши диванами, побутовими речами. На тому етапі мого нового життя неабиякого стимулу додавали декотрі викладачі технікуму: Ніна Гриб, Ольга Кузьменко, Олександр Марюхно, Наталія Сирота, нині покійна Віра Лисенко. Вперше за 16 років життя я вільно дихав цим світом, відчував реальне полегшення.

Черговий етап «подарував» мені нові прикрощі. Вступ до педагогічного вишу став у дечому фатальним. Гадаю, що виш став крайньою межею моєї бездумної терплячої покори усій тій системі, котру плекав батько, школа, більшість оточення. Перш за все я зрозумів, що завжди й у всьому варто лишатися собою. Моя активність поза межами вишу зросла навесні першого курсу. Я почав розвиватися у письменницькій, театральній і журналістській сферах.

Чудесним взірцем у журналістиці для мене стала Світлана Тренич, відкривши істинну природу покликання ЗМІ. Розпочавши роботу у місцевих газетах, я швидко досяг рівня журналіста всеукраїнських видань, а останні пару років публікуюся в інтернеті у власному блозі.

Одна за другою пішли мої книги, котрих уже чотири, а останнім часом я працюю над п’ятою. Кожну книгу я презентував на своїх мистецьких вечорах, кількагодинних дійствах різноманітного характеру, дбаючи про естетичну насолоду читачів та глядачів.

Шкільні спогади про сценічну постановку міфів вилились у сьогоденні моєю кількарічною професійною роботою у сфері театру, де я ставлю здебільшого моно-вистави за твторами світових класиків. Вчителем і моїм режисером у цьому стала Світлана Долженко, котра з материнською любов’ю підтримує всі мої ідеї та проекти. Однодумців у сфері театру я віднайшов серед учасників зразкового театру масових видовищ «Полтавські балаболки» та молодіжної театральної студії «І по всьому».

Зваживши реалії буття, я прийняв рішення піти з вишу, розпрощавшись із кількома хорошими людьми: Наталією Тарасовою, Ольгою Кравченко та Ярославом Вовком.

Достатньо світлим та приємним був для мене етап проживання у Києві, де я працював кілька місяців. Ритм та можливости столиці сповна задовольняли мій потенціал, збагачуючи та розвиваючи мене.

І ось нарешті сьогодення. До цього я лише один раз згадував церкву, але насправді духовні моменти присутні в моїх книгах, виставах, статтях, думках та вчинках. Знаю, що меж осягнення істини немає, але я не зупиняюся. Якось Чарлі Чаплін сказав: «За будь-яких обставин я знаходжуся у правильному місці в правильний час, і все відбувається у винятково правильний спосіб». Цілком погоджуюся з цими словами, адже всі ті обставини мого минулого поступово розкривали реальний світ, котрий я намагався бодай трішки збагнути. Коли думаю про людей та ситуації, котрі завдавали мені біль, то згадую слова отця Піо: «То не вони, а гріх діяв у них». Більшість людських дій є цілком несвідомими, тому немає сенсу таїти на когось зло, образу, тим більше ненависть. «Людей просто варто любити»,– кажу я в одній зі своїх авторських вистав.

Крокувати реальним світом тяжко й навіть у дечому ризиковано, але воно варте пошуку істини, пошуку щастя, пошуку любови, котрі затаїлися, чекаючи своєї реальности.

Творімо її, творімо любов!

 

28.11.12 р.Б. Мчч. Гурія, Самона, Авива

(Полтава)