Монолог до дитини
(художня замальовка)
30.06.2010
Вероніці Павельчик…
Доля людини сповнена масою непередбачуваних моментів, що, згодом, служить стимулом кожному наступному крокові, який веде до жаданого. Так знайомство із родиною Павельчиків відбулося достатньо неочікувано, причиною чому стала мила та чудесна дівчинка Ніка. Й ось уже кілька місяців я крокую по життю поряд із цією родиною, що дає мені розуміння нових душевних моментів…
Трапляються ситуації, коли ти просто не знаєш що сказати, бо кожна необдумана репліка здатна нанести нищівного болю, коли його й так вистачає. Однак, від реальності ще нікому не вдавалося втекти, а отже слова таки потрібно знайти. Тому я сам у себе запитав: “Як сказати тяжко хворій людині, що не стало дідуся?” Тож монолог до дитини…
“Довкола нас є чимало людей, які щодня чимось займаються. Всяка діяльність називається життям. Живе той, про кого пам’ятають. А не забувають того, хто щось робить. Маємо замкнуте коло. Що ж людина робить у цім світі? Шукає…, здебільшого справедливість, правду. Цей пошук подібний чимось на те, коли ти приїжджаєш до нового будинку з великою кількістю кімнат, то починаєш ходити по них у пошуці ліжка, на якому хотілося б лягти. Здавалось би, що всі ліжка однакові, але людина однако шукає. Й навіть після цього одне скрипить, інше ледь не розвалюється, ще якесь стоїть на протязі чи ж то неподалік вбиральні. Отак і справедливість. Часто людина думає, що саме це і є тим, чого вона так прагнула. Знімає взуття і вмощується на постіль. Лежить і міркує, що не відчуває жодного комфорту. Хтось це усвідомлює одразу, ще хтось через місяць, рік, а комусь потрібні й десятки років. В таких умовах черговий раз людина погляне на стелю і задасть собі питання: “А що там – на другому поверсі?” Молодими впевненим кроком чи то з болем у суглобах від хвороб а то й віку людина підіймається на другий поверх. Що вона там бачить? Кімнат немає, ліжок немає, хвороб немає, старості немає. Від цього стає приємно та тепло на серці, а душу охоплює спокій. Бажання повертатися відпадає. Всі ті, що лишилися на першому поверсі міркують: “Куди зник наш товариш? Він живий, бо ми не забули його, але де ж він?” А тим часом товариш сидить поверхом вище у чеканні, бо там будуть всі, бо там – щастя!”