Добрі ЛЮДИ
18.10.2011
Спустившись зі сцени, я став біля фортепіано і уважно слухав хлопчину, років 8-10, котрий спитав:
– Тарас, а яка ваша мрія?
Замислившись, я впевнено сказав:
– Щоб люди любили одне одного…
Уже минуло дві доби. Дві доби відтоді, коли відбулася неабияк важлива подія у
моїм житті. Справді, відбулося. Є щось у цьому слові. Це не просто певна формальність, котру роблять для гаяння часу. Це період, котрий потребує неабиякої підготовки, постійного мислення, аналізу, рішень, дій…
А все розпочиналося у вже неблизькому квітні, коли мені пообіцяли зробити саме у жовтні авторський творчий вечір. Чесно – лише обіцяли. Обіцяли усі ті, хто живе обіцянками, а не відповідальністю – швидше існує. Поза тим, я таки взявся за цей “гуж”. І у червні закипіла робота – підготовка до авторського творчого вечора “5 років з Вами”. Без жодних сумнівів я звернувся до людини, яка так само без жодних вагань взялася мені допомагати – Світлана Долженко. Людина, котру я цілком серйозно можу назвати Матір’ю у світі мистецтва. Саме мистецтва, адже уся робота Світлани Долженко не обмежується лише акторською режисурою, що відповідає її фахові, а поширюється на всі інші можливі сфери мистецтва.
Підвалиною, основою цього вечора стала дружба, котра вилилася книгою. Потрійна дружба, адже три людини зробили дуже багато для виходу моєї останньої книги. Тісне спілкування, тривалістю шість місяців, із Танею Метелею, подарувало змістовний текст. Натхнення та майстерність Аліни Гордієнко подарувало неперевершений зовнішній вигляд. І нарешті неоціненні знання та терпимість Ольги Кузьменко дали плід – книгу “Листи, написані дощем”…
У червні я іще не мав книг, тому зробив пробний варіант і віддав Світлані Долженко для подальшої роботи над сценарієм, який писався через інтернет, бо моя режисер перебувала тривалий час у США. Це дало потрібні результати. По поверненню до Полтави, одразу узгодили остаточний варіант сценарію та закипіла робота.
Підготовка до вечора для мене вилилася у трьох напрямках: безпосередньо програма виступу, зала з максимальними зручностями, глядацька аудиторія. Усе було достатньо важливим, тому потребувало відповідального підходу.
Перш за все я почав займатися пошуком зали. Спершу все виглядало обнадійливо, але лише на словах. Поетапно відпали всі можливі варіанти і таки спинилися на залі Малої академії мистецтв ім. Р.Кириченко. У цьому посприяв начальник управління культури ПОДА Геннадій Фасій та директор закладу – Тетяна Магомедова. Зі звуковою апаратурою пощастило домовитися завдяки звукорежисерові Анатолію Антоненко.
Глядацька аудиторія у мене розподілилася на три категорії: поважні гості, змі, загал. Перші дві групи обходив особисто і отримав майже кругом чітку згоду, але зрештою результат був далеко не втішний. Зате неабияк потішив загал, серед якого переважала молодь. Чимало людей зауважили це, мовляв іще не все втрачено. Саме на гостях, декотрих із них, хочу спинитися.
Достатньо завчасно я запрошував гостей з інших міст. Зрештою до мене приїхала аж одна харків’янка Оксана Підопригора. Оксана повела себе достатньо скромно та ненав’язливо. Як сама вона сказала: “Щоб не завдавати зайвого клопоту”. І його таки не було…
Запрошував колишніх однокласників, серед яких прийшла Ліза Прохно – дуже потішила своєю присутністю.
Приємно було бачити друзів із вузу: Марину Лебідь, Ірину Галенко, Наталію Нейську.
Неабияк здивувала і порадувала своєю присутністю Мирослава Войтенко, котра навіть казала вітальне слово зі сцени.
Приємно було побачити своїх кумів Ярину та Олександра Голованових у супроводі кума Ігора.
Дуже радий був бачити неперевершену акторку Каріну Алієву-Голуб, а також її чоловіка Віталія, котрий сприяв у відео зйомці вечора.
Черговий раз присутністю виразила свою повагу Ольга Григорук.
Не менша повага була від Каті Мормило, яка ще робила чудову скриньку для благодійних внесків.
Нарешті час сказати про програму вечора. Діти та весь позитив, котрий вони дарують задарма світові – оце була головна ідея та мета заходу. Світом керують та рухають саме дитячі серця – серця любови. Почали дітками і завершили “Серцем”. Люди дякували і плакали. Усій цій чудесній атмосфері сприяв кожен, хто стояв на сцені. Титанічна робота була зроблена Світланою Долженко – моєю незмінною та надійною підтримкою ледь не в усьому, за що я їй дуже вдячний. А ще я схиляюся перед зусиллями та роботою маленьких “Балаболок”, студентами ПНТУ під керівництвом Надії Мороз-Ольшанської, Наталії Омельницької, Марії Міроєвської, Юлії Павелко. Окремо з числа учасників я б хотів сказати про Марію Макаренко. За короткий час Марія зробила дві шикарні роботи – у дуеті з Богданом Орлеаном замальовку “Цвіт у волоссі” та зіграла роль Джемми у виставі “Шляхами непокори” за романом “Овід” Войнич. Марія неабияк підтримала мене у цьому та дійсно показала себе на достойному рівні.
В усьому та весь час мене підтримувала сестра Валя та її чоловік Леонід.
А я все думаю над питанням того хлопчика і розумію, що люди любитимуть одне одного, коли і я їх любитиму. Є дуже багато добрих людей, серед котрих усі вище зазначені. Тож моя мрія: Навчитися любити…
17.10.11р.Б.