Проповідь, виголошена мною 10.03.13 у храмі Юрія-Переможця м. Полтава УАПЦ
10.03.2013
Слава Ісусу Христу, дорогі брати і сестри!
З року в рік у цю передпостову пору ми чуємо читання про Страшний Суд, що є немов певною настановою не лише на період Великого посту, а й на все життя. Якщо ми задамося потребою всезагально окреслити суть цього євангельського епізоду, то спільна думка буде такою: наскільки щиро ми прагнемо допомагати іншим?
На перший погляд ми робимо й не так уже мало. Пригадую як у школі з російської мови ми писали твір на тему: «Как быть бескорысным человеком?» Перш за все, разом із вчителем ми тлумачили для себе значення тієї безкорисливости. Не пригадую що особисто я у той час написав, але сьогодні я замислююся над тим, а наскільки наші моральні вчинки є суголосними із почутими щойно словами? Як я уже казав, на перший погляд ми виражаємо увагу до потребуючих на вулиці, переймаємося бідами осіб, про хвороби котрих дізнаємося із екранів телевізорів. Але на тлі цього всього насправді для людини віруючої, для людини християнина виникає певна спокуса. У пости стало модно говорити про особливе зростання якимось незбагненним чином спокус. Можливо, все це навіяно надмірним читанням «Житій святих» Туптала. Спокуса у тому, що говорячи про суд, Ісус зазначає вагомий момент: «хто допоміг одному з Моїх». Тут слід знову собі нагадати, що християнство – це не одноосібне роздріблене явище певної культури, а найперше – громада послідовників вчення Ісуса, братерське співтовариство одновірців. Можемо пригадати собі слова: «Де двоє чи троє в Моє ім’я – там і Я серед них». Збираючись щонеділі та у інші дні – ми засвідчуємо цим волю Бога, ми вчимося любити одне одного, щоб справдилися інші слова: «По тому пізнають вас, що любов поміж себе маєте». Але все ж ми маємо певні перешкоди. Перша реальна спокуса – це ідентифікація своєї самодостатности, а відтак й відсутність потреби приймати участь у житті громади, бути частиною цілого. І ми знову пригадаємо слова Ісуса: «Одному з Моїх». Відтак, десь же таки слід шукати отих «моїх». Приходячи до певної громади, ми маємо нову перспективу спокус. Як би там не було, кожен здатен зробити будь-що для Христової справи. Хтось поприбирає двір, позагрібає листя. Хтось здатен вести документацію. Хтось навчає. Спокуса виникає у тому, коли ми вдаємося до показової звітности: я виніс стільки то пакетів сміття, чи то оформив таку то кількість документів. А найцікавіше чути: я ж стільки років присвятив церкві. Говорячи про Страшний Суд, Ісус зауважує: «ви навіть не помітили того, коли були зі Мною». Ця фраза спонукає замислитися над тим, наскільки ж щиро та бажано кожен робе свою справу у громаді? Чого більше бракує людині: звітности перед собою чи ж то потреби давати іншим любов через конкретні справи?
Реалії світу вказують на дуже корумповане суспільство, котре тяжіє до формального рівня звітности. Не так давно став очевидцем історії молодої людини та двох опозиційних межи себе депутатів. Кожен з депутатів цілком міг допомогти особі у задоволені її нагальних потреб. Але у той же час добре знайомий депутат просто почав кивати на іншого, мовляв у того більше грошей. І рідкісний парадокс у тому, що якраз той інший депутат, жодного разу не бачачи цю молоду людину, без найменших вагань та особистого зиску допомагає. Соломон каже: «Якщо у тебе просять і ти маєш, то одразу дай». Поділитися своїм часом, знаннями, досвідом, а подекуди й фінансами – це чудо сьогодення. В одній зі своїх вистав я кажу: «чудо – це нагодувати голодного, який не здатен не те що заробити, а й попросити. Оце вам чудо».
Не добре було б сьогодні проігнорувати ще один історичний момент, котрий не менш суголосний із позицією євангельського читання. Мова іде про Тараса Шевченка, роковини з дня народження та дня смерти ми спогадуємо у ці дні. Навряд чи ми можемо назвати Шевченка взірцевим християнином, але чи не є його творчість, покликана на донесення правди людям, прикладом для наслідування? Шевченко – це приклад дієвої особи, котра певно не прораховувала для себе яку славу, які гроші, який зиск дасть поезія. А вона дала свій внесок у розвиток людства. Не мре те, що породжене у любові та задля любови до людей.
Ще і ще раз міркуючи щодо Страшного Суду, ми маємо пам’ятати, що всі є Божими дітьми і якщо наш батько Бог, то єдність слід шукати у Його домі – церкві. Й найперше та єдність виражається у щирому прагненні беззвітної допомоги ближньому – співгромадянину у христовій громаді.
Тому кожен з нас у цей передпостовий час повинен збагнути для себе наскільки його життєва позиція суголосна із позицією Христа щодо питання Страшного суду та увійти у добу Великого посту зі щирим прагненням робити якомога більше добра обраній ним громаді, про звітність чого подбає вже сам Господь.
Слава Ісусу Христу!
10.03.13 р.Б. архиєпископа Константинопольського Тарасія
(Полтава)