ще нечто

15.05.2009

літакцент: роман кухарук каже: 14.05.2009 о 18:36дарма літакцент затіяв цю дискусію. Дискутувати треба вміти з усіма. Літакцент і деякі його автори хочуть для себе комфорту. але літературна діяльність — річ публічна. автор пише у своїй тиші твір, але потім його виносить на публіку. і це самогубство. але без нього куди ж ти дінешся? треба шанувати всіх і кожного і мати терпіння вислухати і почути. гординя — найбільший гріх. роман кухарук каже: 14.05.2009 о 18:50і ще дві речі. зараз ми спокутуємо гріх української радянської літератури, яка своєю зневагою до читача як співрозмовника відбила в цього читача охоту до літератури. ті, що писали за гроші і премії ,перестали писати одразу ж, як тільки перестали за це платити і давати премії. може, перестаньте і ви платити і буде більше добрих матеріалів? а ще можна увести цензуру на імена. поцікавтесь в “”Макулатурній Україні і вам розкажуть, як то гарно мати чорний список заборонених імен. роман кухарук каже: 14.05.2009 о 19:02Дуже добрий текст. Метерлінк би втішився неабияк. Було б добре, якби українські театри мали доступ до текстів, перекладених Дмитром, і поставили кращі пєси у себе. А то мучаться, сердешні, велосипед вигадують. А тут — ось воно, є. Відповідь garno zorientovanyi каже: 14.05.2009 о 22:04Гарно написав ) Молодчина! От що відбувається, коли людина поєднує в собі перекладача, летературознавця й поета: її статті можна читати з естетичною насолодою. Відповідь роман кухарук каже: 15.05.2009 о 06:02ще би було геть не зле, аби пан перекладач Метерлінка зацікавився також Жідом і Патріком Модіано. Нам їхніх творів ох як не вистачає. Інліт: ЦІКАВО Опубліковано Anonymous в чт, 05/14/2009 - 18:27. Між любовною лірикою Франка і Пачовського є ріжниця. Богданова лірика нагадує Пачовського. Але відрадно, що він не боїться свою ....страждальну ейфорію виносити на суд суворих критиків. Забагато русизмів як на галичанина. Декотрі вірші геть непогані. Хоча в мязистості програють доробкові Романа Рудюка зі Львова і Женчика Журера з Харкова. з життєвих вражень: смерть Ярослава Павлюка, лекція Петра Ющенка в Українському Домі про українське коріння, дрімучість нардепів від "За україну" (краще б вони були "За Ізраїль"), скнарість багатьох тих, що мають гроші і тупість їхня водночас, звинувачення мене у тому, що я людей перетворюю на прислугу собі -- дуже прикро, бо я можу бути з кимось але не можу бути кимось, а в цьому велика ріжниця. На мені відповідальність за те, що моя праця -- інтелектуальна і менеджерська -- не приносить конкретно сьогодні грошей чи посад. Але соло на скрипці без оркестру неможливе. І коли оркестр починає ремствувати, думаєш -- а може, справді -- піти у метро і грати в переході? Кожного дня там грають -- дуже сильно гарну музику студенти: один день хлопчик, а другий дівчинка -- заробляють собі на хліб. Чомусь кожен вважає за правило доброго тону мене в чомусь звинувачувати. Комусь чогось не вистачає, комусь бракує амбарного замка, хтось вважає мене шкодою для України, хтось провокатором, хтось ідіотом. Але ніхто не питає -- як ти живеш, чим, чи ти щасливий у цьому світі, чи ти не маєш наміру кинутись з моста Патона у Дніпро. "У вічному човні" відкрило в мені смак до прози. Пишу новий роман. Паралельно читаю "Поміж ворогів" Івана Нечуя-Левицького. Супер. Це геніальна проза. Хай Леся Українка прикусить собі язика на тому світі -- вона не мала рації, вважаючи Нечуя за ніщо.

Нічого собі, ще й таки добре нічого собі. Іван Нечуй-Левицький