Про внутрішнє і зовнішнє
14.12.2011
Люди, котрим доводилось бачити мене за останні 1,5 року, могли зауважити собі наявність у моєму лівому вусі сережки з написом “no”, тобто “ні” рідною мовою. Декотрі з тих людей починали мене розпитувати щодо тої сережки, навіть докоряти – така вже натура людини. Сам маю цей гріх. Але особливо запам’ятався мені випадок минулорічної осені, коли травматолог оформляв документи на моє навчання у колеґії патріарха Мстислава у Харкові. Роздивляючись моє вухо, лікар спитав: “А як відреагують на твою сережку у колеґії?” Не замислюючись, я впевнено відповів: “А вони не сережку, а мою душу роздивляються”. Зрештою, ці слова підтвердилися на практиці. Сережку немов не бачать. Звісно, що з одного боку я розумію приписування мене через сережку до усіляких прихильників пробивати вухо, носа, брову, губи та усе можливе купою залізяччя. З точки зору психології, подібне часто є вираженням протесту, котрий після 20 років поступово згасає. Тим самим дає зрозуміти, що шпилька у губі не свідчить про певний душевний занепад особи. Часто просто саме оточення несе у собі подібну моду краси. Як на мене, то краще носити дівчині сережку у носі, ніж міні-спідницю, за що зрештою її можуть елементарно зґвалтувати. Можливо я дуже глобально порівнюю, але ж такі випадки непоодиноко трапляються. Тимпаче із зростанням тенденції поширення осіб маніакальних нахилів. Та найперше я хотів зауважити, що зовнішнє вираження має бути продовженням вектору внутрішнього світу людини. Як не парадоксально, але подібне часто намагаються зламати у людині. Відголоси совка. Я нічого не маю супроти етикету, дрескодів, але посягання на внутрішній світ – понад усі моральні пріоритети. Часто згадую у світлі цього шкільну форму, котру змушували носити у моїй школі, ретельно перевіряючи. Така тупість. Напротивагу згадаю нині популярну кінострічку “Свати”. Сам не дивлюся такі речі, але гостюючи, побачив цікавий епізод. Вже доросла онука Євгенія товаришує із готами. Спершу бабусі й дідусь пішли стандартними способами пресувати та контролювати поведінку онуки, але врешті на один вечір самі стали готами й досягли бажаного. Не кажу, щоб ті самі вчителі ставали готами, та й у випадку моєї колонізованої школи таке не станеться, але зрозуміти подібну дитину здатен кожен.
Нарешті про мою сережку. Не знаю чи знайдеться на білому світі людина, котра не мала б чогось, що б нагадувало дорогу особу. Якийсь подарунок, спільно зроблена річ, фото дають нам змогу вкотре подумати про тих, кого ми любимо, але не маємо поруч. Врешті, цією річчю може бути клаптик паперу із почерком людини. Для когось – сміття, а для нас – скарб. Непоодиноко прості речі живлять нас надіями, спокоєм, щастям та любов’ю. Моя сережка – це дарунок людини. Людини, яка перш за все чимало значить для мене. Людини, яку я рідко бачу останнім часом. Людина, яка своїм прикладом показала як можна присвячувати повністю своє життя іншим, даруючи радість та неповторні й незабутні миті. Виходить, що ця сережка пробуджує мій внутрішній світ, вона суголосна з моєю душею. Часто сама собою вона є шматком того ж таки заліза, але усвідомлення людини, яка зробила саме такий дарунок, гріє мене. Інколи не так важливо, що саме нам дарують, як вияв уваги.
Можливо прийде час і певні обставини змусять зняти сережку, але уся доброта й любов, котра є у ній від тієї людини, ніколи й нікуди не зникнуть, бо в тому і є цінність дарунка, що він вічно живе у твоїй свідомості. Чого бажаю й усим вам!
13.12.11р.Б.