Книги у мішку
13.06.2011
Зовсім не можу назвати дорогу моєю другою домівкою. Швидше, дорога – це просто моє життя. Дорога дає дуже багато, але за умови, що я здатен буду взяти усе те собі. Порою ноша є просто нестерпно тяжкою, але я таки закидаю її на свої плечі. Насправді, я зовсім не вдаюся до метафор, адже ноша таки є і вона…
Довго я стояв перед вибором у тому, що головне: книга чи жива бесіда? Розмова часто буває мертвою, а книга – вдивовижу живою. Тому я дійшов висновку, попри всі попередні переконання, що важливим є усе те, що сприяє розвиткові життя, а отже як розмова, так і книга.
Моя ноша – це книги, які я везу звідусіль. Часто книги потрапляють до моїх рук зі старих горищ, вогких підвалів, запилених полиць, а порою навіть (вибачте) з вбиралень. Але цьогораз на книги, а точніше мішок із книгами, я надибав на балконі одних моїх хороших знайомих. Саме на днях мали просто викинути геть мішки із невідомим непотребом. Останнім виявилось три томи поезії Ахматової, “Мертві душі” Гоголя, “Овід” Войнич, “Детство. Юность. Отрочество.” Толстого та ще з десяток нині рідкісних чиж то дорогущих книг. Насправді, я ніколи не був прихильником домашніх бібліотек, адже, як правило, це просто показуха. Книга – це джерело знань. Непрочитана книга – макулатура. Знаю, що сам я ніколи не прочитаю всього знайденого, але я маю людей, котрим можу запропонувати декотрі книги. Поза тим, у багатьох може виникнути питання: “Для чого перти гори книг додому?” Справді, є інтернет та ряд інших сучасних носіїв. Більше того, кожну дію, кожен корк можна елементарно розкритикувати, засудити та обезчестити. Сьогодні я спробую пояснити свою потребу у відповідних діях.
У акторській моновиставі “4 станції метро” вже наприкінці я кажу про цінність людської праці. Мова зокрема стосується хліба та кожного, хто причетний до його виготовлення. Болісно бачити коли на землі валяється хліб, немов якийсь непотріб, недопалок. Як на мене, то книга – це теж вартісна річ, яку виготовляють завдяки особливим зусиллям. Навіть вчення про любов ми теж черпаємо саме з книги – Біблії.
Коли я був школярем початкової школи, то достатньо багато читав. Якось черговий раз у бібліотеці взяв розповідь про старого Хотабича. Сидів собі на ліжку та й читав, а тим часом сестра Марія почала чимось докучати. Не довго думаючи я просто гепнув сестру книгою по голові. Все це бачив батько із коридора. Достатньо довго він сидів біля мене та розповідав про цінність книги та уміння використовувати її у правильному руслі. Та розмова неабияк вплинула на мене.
Дійсно, книга стала для мене чимось особливим, цінним. Я її не просто розглядаю як купку зшитого паперу з певним матеріалом. Книга – це людина, яка стоїть за кожним написаним словом. Книга – це чиєсь життя, яке я маю поважати. Бувають книги, які я не розумію чи не бачу в них актуальности для себе, але це жодним чином не переходить у вандалізм. Вочевидь, на всі мої погляди щодо книги неабияк вплинув власний письменний досвід. Кожна моя авторська книга викликає ніщо інше, як сльози радости. Моя книга – це частина мене. Себе я не продаю, тому й книги не мають ціни…
В одному з психологічних тестів стояло питання: “Чи прагнете ви бути серед числа кращих робітників?” Двояке питання. Перша відповідь – ні. Грунтується вона на знанні сучасної системи, де домінують хабарництво, корупція, обман. Але “так” я теж можу сказати. Моя режисер Світлана Долженко наголошує на достойному виступі. Достойність – це показати себе на всі 100%. Це і веде до прагнення бути кращим.
Щоби виразити себе у світі кращого – потрібно знати, вивчати себе. Тут теж доречною стане книга. Цілий коплекс наук завжди творить мене. “Щоб придумати нове – потрібно знати уже надбане” – каже Світлана Долженко. І знову читання. Писали про це, розкрили цей образ, досягли цього. А що можу я? Не варто вдаватися до крайнощів. Поміркованість, але не усюди. Не може бути поміркованої релігійности чи любови. Це швидше нагадує систему захисту, яка спрацює у відповідний хоча й рідкісний момент. Згадаємо Пилата. Достатньо справедливий та виважений чоловік, але коли відчув небезпеку – омив руки. А далі вже отримав плоди своєї поміркованости.
В останньому спрацювало бажання не виділятися. І тут наближаємося до найцікавішого.
Книга мовить про демократію – владу народу. Результат буде тоді, коли байка Глібова “Лебідь. Щука. Рак” не діятиме. Але де ж подітися тим, хто хоче літати чи то плавати, а то й повзати навзадки? Чомусь та сама демократія, у популярній інтерпретації, не обумовлює цього. Така собі зрівнялівка, де немов і є якась ієрархія, але “поміркована”. Багато хто демократії приписує фразу: “Я не гірший від тебе”. Нехай так, але достойно доведи це. У нас же навіть серед церков урівнялівка відбувається кулаком та силою. Чесно кажучи, мені тяжко це збагнути. Такими темпами почнуть й за лайно воювати – де чия купа?
А все це від того, що людина просто не задоволена власним життям. Егоїзм диктує зробити ближнього винним у особистому неблагополуччі. Накопати завжди є що. І копають. В одному ляльковому театрі так “накопали”, що аж старшно іти туди…
Як книги стоять у мішку, так і розум, серце, а найстрашніше, що душі – теж у дуже щільних мішках. Проте мішок – матеріал, котрий гниє. Головне, щоб усе те, що в середині, не стало попелом. А так часто буває.
Людина створена для задоволення – саме нині. Всі ми маємо значно більше, ніж насправді заслуговуємо. Тому виключно подяка і терпіння можуть іти від кожного, а вся решта у книзі – живій книзі любови…
12.06.11р.Б.