Дороги мої, дороги…
16.08.2013
«Хто одвертий, той обурює решту, – ось чому ви боїтеся бути голі! Так, якби ви були боги, вам слід було б соромитися одягу!» казав мислитель Заратустра…
Липнева пора ледь не з перших днів спонукала вирватися з обіймів традиційного життя й рвонути на своє Полісся, до себе додому. Й врешті-решт надійшов відповідний день та відповідна година. Нічної пори разом з Мамою ми вирушили потягом до столиці. Так-сяк передрімавши, прибули до Києва, де я мав за приємність зустріти свого чудового знайомого Богдана Жукевича. Обмінявшись символічними дарунками, перекинулися парою слів і вже скоро я їхав у автобусі на Рівненщину. Суттєво радувала траса Київ-Ковель, котру за 4 роки нарешті поладили. Питання: чи на довго? Тіснява та задуха у салоні дещо напружували, але все те швидко забулося, коли на автобусній зупинці у смт Нова Рафалівка нас стрічали чотири юні створіння: Софія, Раїса, Богдана та Вікторія. П’ять років тому я мав нагоду бачити Софію з Раїсою, тому саме з ними ми вели розмову дорогою до господи. А тим часом Богдана та Вікторія з цікавістю роззирали нас. Не з меншою цікавістю спостерігав увесь тиждень гостювання у тітки за рідними і я. Їхньою спільною рисою я б назвав показовість. Вони люблять показати, що своїм побутом, манерами мають значимість серед спільноти оточення. Ризик подібного у тому, що прагнення бути чимось у соціумі стає загрозою втрати самого себе – унікального та особливого. Мова іде про запит та попит, де не враховуються моменти якости та користи. Сама собою випливає фраза: «Має бути як у людей»… Поза тим приємно було бачити малечу, проводити з ними дні, займатися найрізноманітнішими справами. Старшу Софію я б назвав нянькою, котра все бідкається з меншими, клопочеться на кухні, по хаті. Менша Раїса – творча особа, яка співає на різноманітних місцевих заходах й неабияк полюбляє оповідати про все це. Середня Богдана – це образ своєрідного спокою та тиші. З нею мені було найбільш комфортніше. Вікторія – це «сирена». Щойно щось не так по її – все довкола гуде, але вона уміє любити. І Олександра – шестимісячне дитя, котре з особливою цікавістю дивиться на світ та його принади.
Наступний тиждень нашої мандрівки розпочався вже у нашому селі Дубчиці. Прохолода, запах дощу – все це оживляло. Через негоду фактично весь час сидів дома у читанні та писанні. Мав відпочинок душі. А з настанням вихідних пощастило зустрітися із білоруською родиною у місті Пінськ. З нагоди нашого приїзду прибули родичі із Солєгорська, з Барановичів та Мінська. Тісним, але дуже дружним гуртом ми провели пару днів разом, досхочу наговорившись. Про психологію білорусів можу сказати, що це доволі безпретензійні люди у гіршому сенсі цього слова. Все невдоволення люди лишають у межах власних душ, а найменший натяк на невдоволення влади одразу фіксується службами через прослуховування мобільних та стаціонарних телефонів. У таких випадках, як і за умов обмовленности посеред вулиці, людей «забирають». Всі знають, всі бачать, але всі мовчать, мов риби. Гнила риба…
Все ж свій край ліпше, попри гостинність родичів. Я би сказав, що утіхою цьогорічного перебування у селі стало дві особи. Одна з них – маленька Ліля, з якою ми бачилися майже щодня. У свій рік з тижнями, Ліля поводить себе достатньо доросло та мисляче. Й нехай, типово для жінки, вона багато чого вимагає криком, але той крик напоєний щирістю та любов’ю. Іншою моєю утіхою стали зустрічі зі школяркою з Рівного – Інною Олесюк (на фото). «Оригінальний ботан» - так я називав Інну у ході наших бесід про сенс життя, покликання людини, власний досвід. Чимось особливим стала для мене наша «кругосвітня мандрівка» довкола села, яка миттєво промайнула без жодної втоми. Інна займається професійним фотографування, тому кожна наша зустріч не минала без кількох пару сотень нових знімків. Якісні світлини! Яка нині техніка, котра здатна відтворити якість зображення, але все ж вона не здатна показати якість душі. Можливо у моєму випадкові й добре, адже якісного там мало чого лишилося, якщо лишилося взагалі…
Повертаючись до Полтави, завітали до моєї багатодітної сестри Марії. Енергійний Мирослав та тихі Наталка з Адріаною – таких нащадків надбала сестра. Пильно вдивлялися у мене дівчатка, задаючи своїм безголосим поглядом питання: «А ти маєш страх відкрити свою голизну перед світом?»…
Думаю про цю подорож, про людей з неї, про ситуації і розумію, що маю частини, котрі соромлюся показувати.
16.08.13 р. Б. Прп. Ісаакія
(Полтава)