Місце іншомовної лексики
в сучасній українській мові: як визначити міру
25.11.2010
Розвиток мови українського народу повністю тотожний із явищем розвитку самої нації. Себто, тою чи іншою мірою поступово відбувалися певні зміни зумовлені інтелектуальним, духовним, господарським та науковим розвитком спільноти. В силу географічного розташування території України, наші землі неодноразово приймали волею та неволею іншомовних гостей. Відповідний чинник мав неабиякий вплив на лексико-семантичний розвиток мови. Перш за все варто зауважити, що утвердження та формування мови балансує на межі двох чинників:
– Культурного спрямування народу;
– Наукового розквіту населення.
Також пригадаймо собі, що формувалася літературна українська мова, котра служить взірцем, на базі латинської та грецької, з котрих було
запозичено чимало слів, а найперше імен. Традиційно стало вважати, що Тарас – це ніяк інше, як українське ім’я, але ж насправді проблема у елементарних асоціаціях з історичними постатями: Тарасом Шевченком й Тарасом Бульбою. Саме ж ім’я має древньогрецьке походження й означає: неспокійний, бунтар, смутен. Чи ж то візьмемо ім’я Олена – доволі поширене в доробках вітчизняних митців. Але це ймення пішло від Єлени (факел), про котру дізнаємося із троянської війни. Подібних прикладів маємо безліч. Згадаймо засоби для письма: крейда, олівець, ручка – мають латинське походження.
На фоні вище зазначеного переходимо у сьогодення. Як уже зазначалося, цілісний розвиток впливає на лексичну гаму слів. Тут варто звернути увагу на ділове мовлення. Як на мене, то саме воно служить продуктом іншомовної лексики в сучасній українській мові. Насправді порушене питання можна розглядати двояко. Безумовно, що є чимало стурбованих людей, котрі бачать інтенсивний приріст запозичених слів, але в чому ж насправді проблема? У світі існує ряд, так званих, передових країн, першість котрих вимірюється ледь не в усіх параметрах, до котрих входить і технічний розвиток. Відповідно, що такі країни власні винаходи називають зрозумілими для себе словами: кухонні пристрої (блендер, міксер), автомобілі (BMV, Ford), пристрої ПК (флешка, монітор, процесор), досягнення кінематографії (екшн, блок-бастер). Все це потрапляє до нас у своїй іменній незмінності, що місцеве населення продукує у мовленні. Аналогічну ситуацію маємо в юриспруденції, економіці, медицині, мистецтві, політиці, релігії.
Так було завше. Україна не втратила своєї мови. Чому? Саме час повернутися до теми культури. Цінність та основа нації – її культура. Всі звичаї та обряди ми передаємо словесно. І якщо співаємо: “Вийшли в поле косарі”, то лише у нас були і є саме косарі, яких колись мали потребу назвати саме такими словами. Так само піч стала піччю, калина – калиною, намисто – намистом. Усе це форма творення української культури. А культура – явище стійке та стабільне. Саме вона й встановлює оту згадувану межу допустимого втручання іншомовної лексики.
Це зовсім не свідчить про те, що варто опускати руки й дозволяти поширенню подібного явища. Бажаючі можуть вдаватися у мовленні до подібного на кшталт: аеродром – летовище.
Та я задам питання: для чого? Чомусь декотрі люди часто переслідують політику відокремлення, котру позиціонують через мову. Подібне явище може лише зашкодити міждержавному спілкуванню. Саме тут й не потрібно плутати відокремленість зі збереженням лексичного вмісту мови.
На останньому хочу дещо спинитися. Коли ми порушуємо подібну тему, то чомусь поверхнєво розглядаємо її, виключно у призмі сьогодення. Не дарма я зсилався на історичну минувшину, яка відіграла неабияку роль впливом на сьогодення. Однак, один доволі суттєвий момент я дозволив собі проігнорувати, але не на довго. Тож місце іншомовної лексики. Нам неприємно чути слова: тет-а-тет, дежавю, компроміс. Але цілком нормально промовляємо: покривало, підвіконня, гардини, сережки, крісло, банка. Всі щиро переконані у тому, що ці слова належать не як інакше, як українській мові (пригадаймо Тарас і Олена). Та мало хто знає про зламний 1928 рік, коли розпочалася посилена політика Російської імперії в котрий уже раз стосовно викорінення “малорусского наречия”. Ось що ми отримали:
фіранки – гардини – гардины;
наліжник – покривало – покрывало;
лудка – підвіконня – подоконник;
ковтки – сережки – серёжки;
футля – крісло – кресло;
збан (зміна матеріалу) – банка – банка.
Система достатньо проста, але мудра. Коли сьогодні хтось чує історичні похідні зурочених українізмів, то сприймає їх традиційно за західноукраїнський чи волинський діалектизми, але це не так. Підтвердженням існування та вжитку цих і не лише цих слів є твори визначних світових класиків: Т.Шевченка, Г. Квітку-Основ’яненка, І. Котляревського, П.Куліша та ряду інших з їхньої плеяди. Власне, не так сучасна, як вцілому українська мова пройшла через віки та збагатилася завдяки титанам літературної словесности, розстріляних Сталіном кобзарів та й просто носіїв цієї невмирущої мови.
Підсумовуючи сказане, хочеться дійти до простого логічного завершення. Коли Огієнко назвав мову душею народу, то саме й мав на увазі пряме співвідношення цих величин. Коли душа боїться завойовника, то й приймає його мову; коли тремтить від погляду диктатора, то зраджує мову; коли носить у собі суржик, то й словесність у неї подібна. Проблема іншомовної лексики – проблема всих поколінь. Але це проблема за тих умов, коли народ допускає подібного. Коли ж сила культури та духу незламна, то й міра чужоземної лексики завше виправдана та актуальна. Не варто забувати, що нічого у цілім світі поодиноко не існує, і якщо відбувається обмін досвідом між державами загальновживаними термінами, то це лише на краще, а подекуди навіть служить чудовим стимулом для власного відтворення подібної термінології, про що свідчить знане на весь світ рідне українське слово – сало!