Хто Мати моя?
19.07.2012
На черговому етапі становлення людина відкриває перед собою певні перспективи, котрі непоодиноку, тою чи іншою мірою, несуть вплив на решту сфер нашого, часто уже традиційного життя. Спиняючись на виборі, ми нарікаємо самі себе на відповідальність. Важливо розуміти, що не можна бігти одразу за «двома зайцями», що стосується усього життя, а не лише конкретних моментів. Людина покликана до саморозвитку особистости, а відтак мозаїчні компоненти долі мають не протиставлятися одне одному, а творити єдину гармонійну картину.
Сьогодні я знову звернуся до теми сімейних зв’язків, що хвилює кожного через суспільну природу людини. Я не був ні в шлюбі, ні в громадянських стосунках, але сам ріс у сім’ї, спостерігав за життям інших сімей, мав певний вплив на декотрі сім’ї. Сімейне, а відтак приватне життя – це теж вибір, котрий протиставляється родоплемінному життю. Аналізуючи історію людства, тривалість котрого сягає 40тис років, спостерігаємо тенденцію відособлення від громади, що тримає останні 6 тис років. На шляхові від комуни до приватного життя людство втратило дві значимі цінности, засади життя – істину (реальне сприйняття світу); любов (доброзичливе відношення одне до одного). Тобто, 6 тис років людство віддаляється від Бога, а з тим і від самого себе. Самозречення – реальна картина світу. Але не варто плутати із монашим подвижництвом, спрямованим на Творця. Ісус нівелює Себе як особистість, кажучи: «Мені послужити, коли одному із Моїх зробили». Тож маємо чітко розмежовувати самозречення перед світом заради власних інтересів та самозречення перед собою заради оточення. Подібні речі розгляну на прикладі поняття «родина».
Моє оточення вже вивчило, що останні роки наприкінці липня я рушаю на своє Полісся – у тихе затишне село Дубчиці, звідкіля йде рід моєї Мами. Завдяки майстерним рукам покійного діда Миколи Сарича я маю змоги оселятися у дерев’яній хаті, збудованій дідом у 50-ті роки минулого століття. Дід мій походить із простої багатодітної родини і сам у свій час надбав 6 діток, найменша з посеред яких моя Мама. Сім’ї моїх тіток та дядьків теж чисельні, через що я їх особливо і не знаю. Пошук роботи, кризи, чорнобильська трагедія порозкидали родичів по світу, лишивши лише факти про особистости, та й то доволі відносні.
Рід мого батька походить із містечка Прилуки Чернігівської области від козака Володимира Худини, нащадки якого теж роз’їхались світами, втративши зв’язок. Але загалом родина батька не така чисельна, хоча й малознана мені.
Наскільки мені відомо, то у всьому роді не було особливо набожних, як то кажуть, людей. Лише в останні роки життя баба Єва по лінії Мами стала прихожанкою баптистів, але це мало на що мало вплив. Тож мій рід не ототожнював, не спів ставляв себе із Церквою Христовою. Всі зростали у гріхови, в якому й рождалися. Гріх створює дискомфорт, що спонукає до пошуку. Велика цінність у тому, що моя Мама певною мірою завдяки чоловікові-диктатору знайшла Бога, до Якого покликала й мене. Це велике щастя, коли твоя біологічна Мама стоїть поруч із тобою у Христовій родині. Подібну радість описує Августин у книзі «Сповідь» щодо власної Мами, терплячими молитвами якої він прийшов до Бога. Але моя Христова родина ще повниться отцем Ігорем Литвином, усіма парафіянами Свято-Юріївського храму УАПЦ, Ігорем Капустянським, Ксенією Підопригорою, отцем Станіславом Аштраф’яном, отцем Павлом Кущем та ще деятками тих, хто розділяє зі мною Господню любов. Це ті, хто пам’ятає слова: «Все життя наше Христу Богови віддамо».
То хто ж Мати моя? Церква – народ Божий!
19.07.12р.Б. Прп. Сисоя
(Полтава)