Ганчарське поле

22.12.2010

“Елі, Елі, лама савахтані?”

Біблія

 

            У перші десятиліття нашої ери на землях, котрі заселяли єврейські народи, були, так звані, ганчарські поля. Інакше кажучи, – це місцевості для поховання мандрівників, цвинтарі для чужоземців. Буквальний відповідник звучить, як “поле крови”. Можемо собі зрозуміти, що за тодішнім уставом ставлення до чужоземців було не найкращим. Власне, така позиція сформувалася з часів Мойсея, котрий 40 літ водив пустелею народ. Метою подібного було викорінення зайвих принципів та розкольницьких світоглядних позицій, котрі перешкоджають формуванню єдиної ідеології, культури, звичаїв. Очевидно, що кожен чужоземець ніс свою мову, історію, позицію, що могло спричинити розполох серед корінного населення. Тож відповідно й ховали подібних людей на окремих місцинах, немовби то якихось нечестивих. Ясна річ, що таку землю потрібно було купувати й утримувати. В Біблії можемо зустріти згадку про це після зради Юди Іскаріота. Коли він повернув 30 срібняків назад фарисеям, то ті вирішили придбати на кошти саме ганчарське поле. Яка міра відрази була до чужого, ганебного, незнаного.  

            Як відомо, історія постійно чомусь вчить, допомагає збагнути усе нові та нові знання, вчення. Опісля нинішньої служби свята зачаття преподобною Ганною Богородиці, між прихожанами та настоятелем відбулася бесіда щодо нинішніх вчителів. Кожен ділився власними спогадами про шкільні роки. Поза тим, люди пенсійного віку з приємністю згадували освітні заклади, а молодь висловлювала негативні емоції. Дещо спробував пояснити на це мій духовний наставник.

            Варто погодитися із тим, що донині вітчизняна освіта наскрізно пронизана духом радянського періоду. Більше того, з приходом нинішньої влади відверто ведеться пропаганда щодо усіх можливих способів повернення до тамтешніх методів й форм викладання. Викладачі передпенсійного з радістю приймають нові нововведення, але швидше не тому, що вони кращі, а просто знані. Люди впевнено себе відчувають у “своїй тарілці”. Що ж додає подібної впевнености? Якщо добре проаналізувати, то у тоталітарній державі успіхом служила єдність трьох величин: освіти, духовенства, влади. Тісно співпрацюючи, влада мала неабиякий вплив на ці дві галузі. Останні у всі епохи мають найбільший контакт із населенням, тому вся пропаганда, настанови та вчення попів та вчителів легко поширюються серед мас. Ясна річ, що вчитель за становищем наближений до влади, а отже його поважали, а то й боялися. Але це було у радянську добу, що заклалося у свідомости багатьох вихідців тамтешнього режиму. Зокрема, мої батьки мають донині чіткі переконання у тому, що всякого вчителя варто поважати. Але пригадаймо собі наступне. Саме у радянську добу вчитель ніс у голови дітей ідеологію комсомолу, забороняв відвідувати церкву, перешкоджав у торуванні народних традицій, славив Леніна і Сталіна почасту на безглуздому рівні. Змінилася влада – змінилися вчителі. Парадокс. Насправді, одні просто боялися за свою шкуру й зі зміною правління відчули себе вільно, а інші просто продовжують відверту пропаганду ідеї совків. У вузі, де я навчався свого часу, була викладач, котра всі негативи у державі спихала на совість Ющенка. А ще кілька раз між нами відбулася цікава бесіда. Спершу мені заявила, що вивчила не одну сотню дітей, тому я не маю морального права дорікати у непрофесійности її викладацького досвіду. Та вже наступного разу я почув таке: “Як тяжко живеться нині у країні. І де тільки набралися такі люди, хто їх виховував?” Останнім питанням викладач повністю перекреслила свою першу заяву. Але це була правда. Яким же чином вона формувалася?

            Не дарма я згадав про ганчарське поле – місце спочинку чужинців. Не просто навів приклад зі срібняками за Ісусову зраду, на котрі придбали відповідний цвинтар. Тож “поле крови”. Всяка влада зі своїми підопічними подібна до Пилата, котрий “омив руки” затвердивши відповідне рішення. Пилат дозволив знищити Ісуса – знищити любов. Радянська влада вкотре і вкотре повторювала цю дію. Допомагала їм у цьому та й безпосереднім виконавцем була у цьому освітня та духовна сфери. Попи зраджували тайну сповіді, працюючи на органи КДБ, а освітяни, зокрема у вузах, теж робили доноси на окремих студентів. Маємо яскравий приклад у цім, щодо течії письменників-шестидисятників, яких непоодиноко викликали на допити, висилали, розстрілювали. Відбувалося так зване відсіювання “інакомислячих”. Можемо їх назвати мандрівниками, котрі сміливо й упевнено крізь тернисті тенета совкового режиму. Й саме ніхто інші, як освітяни подібними діями утворили ганчарське поле для тих, кого відреклися.

            Минуло майже 20 років нового режиму, але ніяк не освітнього. Пересічна людина отримала лише право голосу, але й це дуже важливо, бо загострило ситуацію. Мені ніколи не було приємно згадувати про школу, а тимпаче поїхати до неї. Свого часу мій протест до вчителів намагалися пояснити недовихованням у родині, підлітковим віком, і навіть певними психологічними зрушеннями, про що зазначали у характеристиці. Протест дійсно був, але через моє невдоволення. Маю погодитися, що я багато не розум у той час, але внутрішні відчуття неможливо пояснити. Коли я протягом усього часу навчання постійно у свою адресу чув дорікання, крики, образи, бо вчителі просто зациклювалися на певних позиціях щодо мене. Коли я бачив, що “своїх учнів” люблять і шанують більше, попри те, що вони зловживаючи, брехали, обманювали, усіляко викручувалися. Коли я чув, що вчитель криком та погрозами впливає на клас, що насправді не діяло, бо у відповідь теж можна було чимало почути. То після цього всього, нехай трохи згодом, але я таки збагнув, що ніякого виховання, жодного розвитку, а тимпаче любови немає у стінах школи і вузу. Дитяча душа багато чого розуміє та відчуває, хоча нездатна часто пояснити словесно. Як не прикро, але саме на це ганчарське поле відправили чимало моїх однокласників, поставивши на них тавро – покидьок. У такий спосіб нищилася мораль, психологія, особистість. Саме це веде до алкоголю, злочинів, в’язниць. Вчитель не заробляє поваги до себе, а просто вибиває її. Нинішня свобода слова руйнує грані між простим учнем і представником влади – вчителем. Дитина не дозволяє себе просто відкидати у другосортний розряд учнів, омиваючи руки після цього, бо насправді дитина є самою собою. Школа не виховує – школа залякує, руйнує, клонує під один щабель. Знаєте, після цього хочеться лише вигукнути словами Ісуса: “Мій Боже, Мій Боже, нащо позоставив мене?” (слова епіграфу) Адже лише відчуження від Бога ставить людину у відповідне становище перебувати серед Пилатів-викладачів, які псевдо-авторитетністю формують загальний світогляд дитини, поширюючи цим зло та руйнуючи любов на землі.

            Взиваймо до Бога, щоби приймати Його вчення, бо лише Він достойний звання ВЧИТЕЛЬ!!!