Лист XII
12.12.2014
Цьогоріч календарна зима вирішила вчасно заявити про свій прихід, вкривши землю білим рядном та нагадавши про себе морозами. Але поза цим усим, час мовить про наближення року 2014. Нам мало що було відомо про рік теперішній, а ще менше відома картина наступного року. У той же час традиційними, на перший погляд, є показові дати 19 грудня та 7 січня. Святого Миколая та Різдво, котрі вчать давати і приймати. Власне до цього закликає й наш календар та його остання сторінка:
Блаженні, що не бачили й увірували! (Івана 20:29)
Наскільки пересічна людина сьогодення наділена готовністю до будь-чого? Пригадую своє навчання у початковій школі, коли при вивченні таблиці множення вчитель наголошувала: «Вчіть так, що коли вас розбудять серед ночі, ви змогли б сказати скільки буде 7х8». По суті, показником готовности людини є її щоденна діяльність. Готовність дати – це неабиякий досвід, набуттю якого немає меж. Логічно, що рік 2013 у власнім досвіді я позиціоную з театральним роком, адже саме акторська робота охоплювала собою чи не найбільший об’єм роботи. Плавно перейшовши у цей рік, ми ще понад 3 місяці продовжували виступи освітніми закладами міста з проектом «Відлуння минулого». Як на мене, то цей проект став неабияким аналізом того, як і чому діє театр та люди у ньому. Завдяки цьому проектові довелося побачити людей, котрі мають схильність зневажливо реагувати на спільну працю, і у той же час з’являлися ті, хто брався допомогти бодай чимось, серед яких Марія Міроєвська, Олена Суптеля, Юлія Сухопарова, Олександр Ганюшкін.
Так поступово ми наблизилися до квітня та вечора «Дорога до храму Соломона» – фактор усвідомлення мудрости став нашим єднальним наріжним каменем, у чому неабияким порятунком стала Олександра Волакова, підготувавши за ніч образ Марії Єгипетської. На перший погляд Марія аж ніяк не відповідала сюжету заходу, але у той же час сама цінність образу надзвичайно актуальна як для сучасних жінок, так і чоловіків. Марія – це та, яка зуміла довірити себе любови. Вона була цілком готова жити заради любови, що таки довела власним прикладом.
Все ж так спільними силами продовжили роботу над постановкою вистави «Века любви. Века страданий». Невтомна праця режисера Світлани Долженко, відданність Мирослави Войтенко та Саши Волакової. Підтримка Ірини Балибіної подарували нам перспективу поїздки до Естонії, де ми здобули перемогу.
Літо для мене стало періодом переосмислення багатьох моментів життя, театру.
Осінь внесла свою новизну – сформувався театр «Anastasis», який стартував з виставою «Счастье мое…». Тривалою та клопіткою була робота режисера Каріни Алієвої-Голуб, акторів - Рустама Дорошенка, Віталії Артемчук, Віктора Бражника і, знову, нашого порятунку – Олександри Волакової. У цій тривалій виставі маса думок та реплік, які варті своєї окремої уваги. Здебільшого, усі ми зосереджувалися на тих репліках, які повторюються, чи кардинально міняють хід подій, нерідко викликаючи сміх. Але ще є маса тих фраз, які несуть у собі особливий зміст. Автор п’єси Арбузов згадує твір Метерлінка «Синій птах», пісню з якої герой Леонідик співає кількаразово у виставі «Счастье мое…». Це б я назвав концентратом сарказму, адже «синій птах» – це метафоричний образ щастя, котрий варто шукати поряд, а не десь – у далеких світах. Біда у тому, що герої вистави Арбузова просто не були готові до подібних пошуків, як і більшість пересічних людей нашого оточення. Люди плакали, переглядаючи виставу, котру за 2 місяці ми показали 5 разів. Плакали, бо починали розуміти власні помилки у пошуку щастя. Заради тих сліз варто було показувати цю виставу…
Ще цей рік подарував світові мою п’яту книгу «Листи, оповиті теплом», в рамках презентації якої я вперше грав роль за мотивами авторського оповідання «Йо Те Амо, або Заборонена любов» з Олександрою Волаковою. Своєрідні відчуття, коли граєш власний, дещо біографічний твір, що також відчувалося при постановці нарису «Цвіт у волоссі».
Чому ж я усе те роблю, що зветься театром у моїм житті? Бо маю готовність давати і приймати. Хоча буває усіляко на серці, але фактор віри у любов, яка є у душах людей, рухає мене вперед. Я розумію, що той рух добіжить свого фіналу, але ще є бодай один день щастя та можливости присвятити себе іншим. Цікаво, що позиція сучасного світу на цей феномен сходиться на слові «божевільний» чи то «сумашедший». Відійти від світського розуму (ума) і прийняти Божу волю – це моя чітка позиція, котру я несу через книги та театр.
Не все можна побачити у цьому світі, а особливо любов, в яку просто слід вірити і намагатися жити нею, через служіння іншим.
Бажаю тобі, Інно, зробити висновки з цього року та увійти у світлу різдвяну пору з новим досвідом любови, яка ніколи не минає.
10.12.13 р. Б. Вмч. Якова
(Полтава)