4 станції метро

18.02.2010

Знаєте, метро – штука цікава. Для більшості головними лишаються потяга, натовпи людей, але насправді існує ціла низка не менш незвичних речей, на які я звернув свою увагу. Як не смішно, але приводом для цього стала елементарна цікавість. Чому вона взяла верх? Точно, я ж забув розповісти про себе та особисте життя.

            Вже не пригадую коли саме потрапив сюди, у метро, бо останнім часом мало що взагалі пам’ятаю. Причину цьому теж не пам’ятаю. І як мене звати – теж не знаю. Тож колись я потрапив у метро, але думаю, що це було не так давно, адже спочатку на перонах були пожовклі листочки, а тепер уже шматки снігу та льоду. Відтоді я жодного разу не був на вулиці, бо дядько Іван казав, що назад вороття немає. Я не знаю чому він так вирішив, але я йому вірю. Тому рано та пізно катаюся потягами, вдень блукаю серед натовпів у пошуці харчів, а ночами то сплю, а то гуляю коліями по своїх чотирьох станціях. Точно, про це я теж не сказав. Усі напрямки та станції розділені порівну, щоб кожен чесно отримував свою лепту. Мені дозволили оселитися на станціях: Нивки, Святошино, Житомирська, Академмістечко. Моя сторона кінцевого напрямку, а з іншого боку – початок маршруту – доки вільний, але я все одно не дозволяю собі ходити там, щоб совість не мучила…

            Ви навіть не уявляєте собі як багато за один день у метро можна знайти грошей. Ясна річ, що паперові трапляються рідко, хоча мені на них щастило 3 рази. Двічі я знайшов купюри по 5 грн. і один раз у 2 грн.. Ще траплялися якісь не наші гроші, але я їх давав дядькові Іванові, який сидить на Золотих воротях. Там саме поряд обмінний пункт, де працює його подружка, то нехай буде йому, бо він же ще й палить… Ще я живу на тому, що збираю пляшки, які потім міняю у тітки Марії на її свіжі пиріжки із капустою. Але я ніяк не можу зрозуміти Андрія із Театральної, який до обіду спить, а потім навколішки просить милостиню. Дядько Іван уже не один раз казав йому, щоб зайнявся конкретною справою, а то ж ледащо… Ще є наш хлопець Петро на Вокзальній (насправді нас значно більше, але я їх не пригадую всіх). Правду кажучи, порою він зникає, бо ховається від міліції – це він нам так пояснює. Але ж насправді ми розуміємо, що у нього є кохання – Магда. За свідченням чуток вона взагалі не із наших країв і розмовляє дещо кумедно. Особисто я бачив її лише один раз – на своїй станції Нивки. Вона випадково зайшла, бо попередня – Берестейська – належить їй та Петру. Пригадую, що тоді були сильні морози, що аж пара застигала на губах. А ми ж бо одягнені благенько: шкарбани, штани, кофтина та ватянка, але то все старе, рване й холодне. В таку пору я саме надибав пакет із чверткою та булкою – хтось посіяв… Щойно я надумав поласувати, а головне зігрітися, коли відчув на собі погляд, голодний і не менш холодний погляд. У тіні, неподалік стіни, стояла вона – Магда. Її обличчя настільки густо було всіяне ластовинням, немов вона давно не вмивалася, хоча так воно й було насправді, але перше другого не стосувалося. Все її тіло тремтіло й до мене доносилися звуки цокоту її зубів. Поглядом я їй дав зрозуміти, що вона може підійти, що Магда й зробила. Щойно вона вийшла на більш освітлену місцину, як я побачив, що на ній була лише довгопола спідниця та якась дивна сорочка. Посинілими від холоду губами вона теж мені посміхнулася, що повторювалося кілька раз, адже іншого, зокрема мови, я не розумів. Одне лише слово “дзенькую”, яке почув кілька раз, я запам’ятав. Тож Магді я спочатку запропонував ватянку, а потім вже знайдені харчі. Зрозуміло, що алкоголь не лише зігрів, а й розвеселив. Спершу Магда бралася щось співати, а потім, раптово замовкнувши, пригорнулася до мене. Так вона сиділа хвилин зо три. Потім підвелася, вказала рукою на порожню темряву і промовила: “Пізно”. Впевнений, що вона мене зрозуміє, я зауважив: “Пізно буває для людей – у Бога все вчасно…” Після того я не бачив Магди. Лише чув зі слів дядька Івана, що у неї з Петром склалися доволі теплі стосунки, від чого обидвоє щасливі.

            Сьогодні тепло, тому я можу собі дозволити погуляти довше нічним пероном. Весь день у потягах по телевізору вітали зі святом закоханих, тобто виходить, що нині 14 лютого. Тому й не диво, що довкола чимало трояндових пелюсток. Задивився на них… Схилився додолу й почав збирати по одному пелюсточки. Це помітив гурт молоді, який стояв неподалік. З посеред нього вийшла білява дівчина і простягнула мені одну ніжно-рожеву троянду зі словами: “Любові вам…” Якось зворушливо-приємно звучали ті слова, які доповнював п’янкий аромат квітки. Заворожений обставинами, я довго стояв на одному місці… Уже не чути гуркоту потягів, голосів людей, музики з телевізорів. Не довго думаючи, я зіскочив на колію й попрямував до станції метро Святошино. Шляхом я міркував про людину та природу. Відомо, що остання творилася, щоб нею мудро керувала перша, але час вніс свої корективи. Хоча б узяти ту саму троянду. Деякі види ростуть самі собою у природі, але ще більше вирощує людина, віддаючи на це усе своє життя. Питається – ради чого? Заради любови. Наскільки багато троянда здатна помістити  у собі любови, яка народжується в одному серці й зігріває собою інше. Зрештою, троянду навіть брали за символ держави, корячись її могутности. Про незрівнянний запах й мови не може бути…

            Ось і Святошино – теж безлюдно, але я чую звук – голос кошеняти. Рушаю у тім напрямкові і зовсім скоро трапляю на тваринку, яка затисла лапку поміж з’єднань колій. Допомагаю йому звільнитися й помічаю, що відкрилася кровотеча. Не лишається нічого іншого, як засмоктати ранку губами, що я й роблю. Тварина замовкає. Лише тепер я розгледів, що це зовсім маленьке пухнасте кошеня сірого відтінку із блакитними довірливими очима. “Я не маю зрадити твоєї довіри” – кажу сам собі й ховаю котика до внутрішньо кишені ватянки. Рушаю далі, бо не бачу доречності лишатися тут довгий час.

            Знову природа, але тепер кошеня. Великі філософи мали котів. Можливо, нині перевелися філософи і коти перейшли у власність “жителів” метро? Слушне питання…

            Завжди надміру людна станція Житомирська. Із самого рання тут вирує люд, який приїжджає із найрізноманітніших поселень. Відповідно, що й усіляких продавців тут вистачає – кожен хоче заробити зайву гривню. Мені теж щастить, бо знаходжу купюру, але не вітчизняну – швидше за все долари. Віддам принагідно дядькові Іванові, як загляне на гостину. Тим часом вкотре охоплюю поглядом самотній перон і рушаю далі.

            Гроші. Немає що таїти, адже більшість є залежною перед ними що зовсім не радує. Водночас, гроші становлять цінність лише за визначених умов, а всю решту часу вони стають папером. Однак, це не  є завадою, тому люди все більше занурюються у згубну систему грошей…

            Ось уже і завершення – Академмістечко. Своєрідна ця станція через свою незвичну будову та архітектуру. Найбільше тут усіляких сходів з підйомами та спусками. Іду по одному із них й відчуваю, що нога щось зачепила. Придивляюся й бачу шматок паляниці, яка зусебіч замащена землею та брудом. Здавалось би, от вам і ціна праці: те, що прийшло із землі, люди ганебно повернули назад у землю. Чи є насправді голод у країні? Немає, але є невміння цінувати та поважати. Є земля – іди працюй, але ж ні – ще й чужу працю топчемо, нарікаючи на безробіття. От уся вам нескладна наука, яку не хоче збагнути ніхто. Ліпше уже б мовчали, а то про усілякі чуда говорять: якби те та се… А насправді чудо – нагодувати голодного, який не здатен не те що заробити, а й попросити. Оце вам чудо…

            Що ж, а тепер час відпочити. Лягаю під однією зі стінок, кошеня забирається на мене і там ласує знайденим шматком хліба, а я заплющую очі. Тримаючи у долоні троянду, поволі засинаю і думаю: “Людей просто варто любити й не більше…”