Осуд

13.01.2011

Якою мірою судите ви

– такою судитимуть і вас.

Біблія

 

            Тож осуд. Це вияв того, що ми не сприймаємо, зневажаємо та відкидаємо у певній особі нашого оточення. Цікаво, що у цьому слові (осуд) присутнє іще одне – суд. У нинішньому світі певно кожен має яскраве уявлення про судочинну систему з прокурорами, адвокатами, потерпілими і самими ж суддями. Так само не є таємницею, що судова система пронизана корупцією, як у формі хабарів, так і через тісні знайомства. Вислів: “Рука руку миє” все пояснює. Але не будемо вдаватися в юриспруденцію й поглянемо на факт осуду під дещо іншим кутом зору. Якщо по тлумачити слово осуд у його практичному, нині дієвому ракурсі, то я б сказав, що осуд – це коли хтось робить не так, як би я того хотів. Момент егоїзму відверто затьмарює тверезість мислення. Тож який насправді доводиться стрічати осуд?

Особисто я розділяю його на 2 підтипи: поверхнєвий і глибинний. В ідеалі осуд нормалізує норму суспільної моралі, але за умови, що він застосовується у всій повноті. Два наведені типи практично не відтворюють первинного значення осуду. Спробую пояснити.

Поверхнєвий або ще загальносуспільний осуд стосується моментів, котрі турбують все населення – про це говорять у транспорті, в чергах, з екранів телевізорів. Зокрема, це питання політичного характеру, поширення наркоманії, алкоголізму та СНІДу, аморальність повій та здичавілий спосіб життя безхатьків. Про що говорить народ? Щось подібне: “Такі-сякі, стріляти їх треба, хто ото їх виховував…” Щось змінилося? Анічогісінько. При цьому всіх засудили, принизили, зганьбили ще й тавро повісили. Як би у цьому випадку мав діяти осуд? Візьмемо тих самих повій. Кажуть: “Вони погані, бо поширюють хвороби, мають відсутню самоповагу, інколи руйнують сім’ї”. Припустимо, що так воно і є. Та чому ніхто не порушує питань про те: звідки ця особа прийшла на трасу, що її зумовило до цього, яка мета такого життя? В цьому й криється поверхнєвий осуд – без жодного розуміння просто визначили, що такі то є поганими і все.

Хтось має дітей, дехто – учнів, більшість – друзів. Як не прикро, але у роді таких взаємин теж спрацьовує момент осуду. В чому ж його глибинність? Пересічна категорія людей має неабиякий вплив ледь не щодня. Коли у комусь помічаєш ознаки, котрі не викликають задоволення, то відповідно, що відносишся до них з осудом. Також у цьому ще є важливий момент авторитетности. Батьки і діти. Дитина почала курити, що батьки засудили. Це адекватно. А коли дитина почала цікавитися певним музичним жанром і батьки заборонили слухати – це абсурд. В свою чергу глибинний осуд є просто забороною без жодних логічних пояснень. Зловживаючи авторитетом, батьки, вчителі, надійні друзі просто обмежують інших в повноцінних проявах власного “я”, насправді підганяючи людину під себе та особисті уподобання. Отже, в цьому випадку осуд теж може мати місце важливого критерію, але з урахуванням міри мудрости.

Ось я підійшов до найцікавішого. Цього ранку у двері моєї квартири постукали. На майданчику стояло дві жінки – свідки Ієгови. Болісно визнавати, але православна церква має до подібних осуд. Я ж керуюся правилом, що всі мають право бути почутими або ж, як каже Роман Кухарук: “Слухай всіх, але не всіх слухайся”. Тож між нами зав’язалася нетривала бесіда, за час котрої всі висловили свої погляди і спокійно розпрощалися. Багато моїх братів та сестер за вірою намагаються уникати подібних діалогів, бо бояться піддатися впливу. Можливо, це свідчить про слабкість духу. Я ж постійно радо йду на контакт, бо щоразу собі пригадую історію Доброго Самарянина. Зсилаючись на цю притчу, умовно можемо сказати, що Церква вважає єговістів, протестантів та подібних – хворими край дороги. Хвороба – це ніщо інше, як гріх, помилка. Що ж відбувається? Справді, дуже легко просто з осудом віднестися до інших течій віросповідання, тим самим дати волю поширенню хвороби. Але ж є ліки – любов та знання. Що каже Ісус? – “Ідіть і навчіть”. Жодного разу Він не говорив про осуд. Варто додати іще одне з писання. Людина творилася за подобою Божою, що ми й маємо навчитися бачити одне в одному. То для чого ж  відсіювати іновірців за межі власного світогляду? Чому б не відтворити у собі образ Самарянина у буденному спілкуванні, у вихованні дітей, допомагаючи друзям?

Критична оцінка реальности завжди свідчила про інтелектуально-культурний рівень особи, але все ж не забуваймо: якою мірою ми – такою і нас…