Сміх та сльози

09.02.2010

Можна забути того із ким разом сміявся, але не можливо забути того із ким разом плакав...
Цю думку я прочитав сьогодні рано у метро. Горе зближує, ріднить людей, щоправда, не у постійній на те формі. Щойно читав Біблію, де оповідалося про перші дні життя Ноя та його синів Сима, Яфета та Хама у перші дні після потопу. На ту пору Ной перебрав вина і лежав голим у своїм наметі. Тоді ввійшов Хам і висміяв батька, про що розповів братам. За це Ной прокляв його.
Аналізуючи ситуацію, особисто для себе я співставив образ Ноя із собою у подібних ситуаціях. Насправді так і є у житті, що ми самі робимо гріх, чим стаємо спокусою для інших, внаслідок чого ще й дратуємося. Певною мірою є гріх й у інших, але він уже наслідковий, передумовою чому є ми самі. Не дарма кажуть, що один гріх породжує інший. Цікаво, щонадходить пора і той самий Ной зронить сльозу за своє прокляття, як і будь-хто, але ж час не повернеш назад. Я думаю, що у цьому суттєвим компонентом є стан гніву, який тою чи іншою мірою вражає людей. Зрозуміло кожному, що гнів може бути лише шляхом до гріха.
Пригадую деякі моменти виховання мною племінника. Ситуація так складалася, що я старший, а отже маю більше повноважень. Попри те, траплялися моменти його правоти, що викликало у мене гнів. Аналогічні ситуації траплялися у випадку мене та мого батька. Певною мірою такий стан передається на генному рівні й завдання кожного - зламати цей вектор, щоби згадувалися люди, з якими плакали, але причиною тому були сльози радости...