Лист VII
( з книги “Листи написані дощем”)

26.04.2010

Є дуже гарний вислів: “Що посієш – те й пожнеш”. Він часто фігурує у нашому мовленні, але насправді кожен може адресувати його собі. Говорячи про суспільство, якось забуваємо, що його складовою є всі ми. Й усі вади, які впадають у вічі – є нашими вадами. Не так давно чув бесіду двох людей старшого віку. Сивочолий чоловік розповідав, що брав участь у будівництві нового приміщення однієї  місцевої поліклініки для дорослих. Після здачі об’єкту через пару місяців зайшов до вбиральні, де вже не було бачка й почала зникати плитка із підлоги – хтось поступово відносив додому. Вже для себе я зрозумів чому бачки та лампи фарбують, а підлогу просто заливають розчином бетону – такий народ. Винен кожен, бо кожен у чомусь недопрацьовує, проявляє байдужість та егоїзм. Людина почасту дивиться на багато речей дещо однобоко, вкорінюючи погляди у свідомість на все життя. Ми вчимо, що кожен може мати дружину, але забуваємо, що не кожен може зватися чоловіком. Ми вчимо, що кожен може мати дитину, але забуваємо, що далеко не кожен може зватися батьком чи матір’ю. Ми вчимо, що розвиток економіки лежить зокрема через промисловість, але забуваємо, що в історії є факти Чорнобиля. Сьогодні ми маємо 24-ту річницю цього лиха, від якого постраждало понад 10 млн. людей, було втрачено понад 50 тис. га родючих чорноземів. Що маємо сьогодні? Різноманітні неочікувані вибухи, спорудження подібних комплексів. В чому питання? У відповідальності. Хто ніс відповідальність за війну? Не Сталін та Гітлер, а наші діди, які й розплачувалися за свою безвідповідальність. Хто ніс відповідальність за Чорнобиль? Не Секретарі ЦК й Компартії, а наші батьки – вони теж настраждалися за свою безвідповідальність. Хто винен у економічній кризі, політичній брехні, продажу заповідної землі, штучних складниках у продуктах? Всі ми – наше молоде покоління, яке перестало бути надією для будь-кого і будь-чого. Не стугонить у нашій крові та свідомості голос студентів Крут та ряду подібних звитяжців. Й коли кажуть, що діяння великих вагоміші їхніх вад, то дуже помиляються. Безумовно, що всі ми не досконалі, але великий той, хто вміє не допустити вад у своїх діях. Чи може зватися Омельченко Героєм України, коли збиває на шаленій швидкості людину, а потім каже, що його взагалі не було за кермом? Чи може людина стати Міністром культури, яка вважає, що на заваді плідності роботи стоїть чорна підлога, із якої виходить негативна енергетика? Чи може отець Микола Храпач видавати людям благодатні подячні грамоти, коли дозволяє собі вживати ненормативну лексику й поливати брудом інших настоятелів? Чи можна Макаренка звати педагогічним світилом, коли він вдавався до зміни сексуальної орієнтації вихованців колонії?... А тим часом люди сіяли й сіють свою діяльність, але жнуть все гірші плоди. Багато хто вдається до пошуків якихось таємниць, так званих цікавинок – щоби ліпше можна було пізнати світ. Та що з того, коли на цьому шляхові занапащається душа? Вона взагалі втрачає сама себе і людина зрештою лишається без нічого, але світ рухається далі, адже не можливо півню заборонити співати, коли зійшло сонце. Сонце вже зійшло…