Нові прочитання:
про книгу Августина «Сповідь»

07.09.2012

Відкриваючи для себе нову якісну книжку, робиш крок не попереду люду, а між людом. Адже книга допомагає краще збагнути світ, тісніше поєднатися із ним у правді, вірі та любови. Подібним процесом возз’єднання я займався 10 місяців, читаючи книгу святого Августина «Сповідь».

            Своєю структурою книжка нагадала Ісусову громаду апостолів, адже у свою чергу «Сповідь» ділиться на 13 книг, котрі я б назвав – хронологія зростання. Пригадую шкільне вивчення біографій письменників, що виражалося хронологічною таблицею дат, яку не так легко запам’ятати. Хронологія зростання Августина криється у факторах, котрі несли вплив на певні відчуття, міркування та дії автора. Саме цим я і хочу поділитися, читачу, з тобою.

            Описуючи немовлячий та шкільний вік, Августин намагається збагнути своє місце, час і покликання у світі. Можемо судити, що автор не належав до тихих та спокійних діток, а відтак непоодиноку отримував по заслугам, що породжувало супротив. У той же час вже у дорослому житті Августин аналізує увесь той супротив як наближення до добра, Бога та відмову від негараздів та зла. Жорстокість світу так само робить жорстокими підростаюче покоління. Спершу малеча нарікає на озлобу світу, але непомітно сама піддається подібному, стаючи так само озлобленими на світ та людей. Августин відрікся подібного, наблизивши себе до Господа.

            Але підійшов підступний юнацький вік, котрий певною мірою роздвоює особистість. З одного боку немов маєш певні переконання, але у той же час живе у тобі протест до тієї несправедливости, котру помічаєш ледь не у всьому. У другій книзі автор прагне знайти добро та відраду цього земного життя. Звісно, що усі свідомі чисті пошуки ведуть до Господа. «Добро у Богови» – заявляє сміливо автор, маючи намір єднатися із Творцем.

            Однак, третя книга описує боротьбу із жадобою інстинктів, збочення інтелекту, підступність єресей. Нам подекуди здається, що досягши певного рівня, падіння не можливе. Але як би там не було, чимось ми такі суголосні з людьми із синдромом Дауна, котрі мають зворотній процес знань та умінь. Задля уникнення подібного, автор радить регулярно контролювати власні дії, збагачуючись знаннями та не боячись відкривати для себе щось нове. Жадоба інстинктів має своє природне начало, але самою жадобою є зниження людини на суттєво нижчий рівень знань та уявлень про світ. Тому потрібне регулярне насичення інтелекту: читанням, бесідами, мандрами, міркуваннями, висновками. Така підготовка допомагає вчасно відхилити від себе псевдонауки та псевдовчення, котрими пістріє спільнота.

            Не мало значиму роль відіграє оточення та присутність друга у житті. У четвертій книзі Августин описує «насолоду спілкування» з другом, котрого зрештою втрачає. Безумовно, що для Августина це був неабиякий удар, але Господь ніколи не лишає Своє творіння, тому заспокоює у потрібний час. По суті, подібні зламні моменти визначають загальні життєві пріоритети, рухають до остаточного рішення про місце у бутті.

            Саме у п’ятій книзі Августин остаточно визначається щодо покликання, акцентуючи на тому, що неабияка лепта у цім матері. Нескінченна, щира та жертовна молитва мами врешті провадить сина до свідомого служіння Богови та усьому доброму творінню.

            Коли ти відчуваєш себе впевнено на певному місці, то можеш сміливо будувати вежу своїх знань, умінь, досягнень. Надходить момент, котрий іще називають «Другим диханням». Сам у собі відкриваєш потенціал, котрий вклав при створенні Господь. Керуючись тим Божим даром, здобуваєш усе нові та нові знання, над якими зростає та зміцнюється віра. Своєю шостою книгою Августин намагається показати межу знань та віри, що однаково значимо і створене гармонійно співіснувати. Адже знання без віри теж не вартісні нічого.

            Розуміння світу чітко розмежовує тлінність зла та вічність добра, про котрі автор пише у своїй сьомій книзі. Як на мене, цікавим є дослідження Августина у пошуці джерела прецеденту вибору людини між добром та злом. Виявляється, що страх визначає русло діяльности людини. На думку автора ми маємо страх перед злом і так само маємо страх Господній. Коли виграє перший, то маємо зло, а за умов домінування другого отримуємо добро. Що ж саме і як впливає на подібні чинники, Августин детально описує у своїй сьомій книзі.

            Чимало людей з мого оточення щиро переконані, що приналежність до церкви робить людиною безвільною. Цілком припустимо, що подібна картина була й у часи Августина, адже останній свою восьму книгу присвячує дослідженню поняття «воля» та вплив закону гріха на можливости людини, котра перебуває у повній свободі.

            Ніщо інше, як воля веде Августина до рішення хреститися – стати воїном Христа. Дуже тонко описує автор свій стан з прийняттям Господа: «і сльози покотилися по моєму обличчю, і добре було мені». Справді, рішення бути з Богом –  це неабияка радість та особливе відчуття внутрішнього піднесення у єднанні з любов’ю, про що дев’ята книга.

            Описуючи хронологію власного зростання, Августин звертається у роздумах до значимої якости «пам’ять» і, на жаль, присутньої у ній «щербини» – забуття. З точки зору психології саме забуття є запорукою продуктивного життя, адже пам’ять має здатність відкидати негативні переживання, емоції. Водночас існує ризик забути свої обіцянки, певні важливі добрі справи. Про уміння керувати процесами пам’яти та плекання у ній добра і пише автор у десятій книзі.

            Людина створена у такий спосіб, що немає змоги регулювати свій вік. Звісно, можна вдатися до самогубства, але мова не про це. В одинадцятій книзі Августин розмірковує над тривалістю та часовим виміром нашого життя, закликаючи цінувати ті особливі моменти, що нам милостиво дарує Господь.

            А дарунок криється у осягненні Святого Письма та вченні Церкви. Покликання людини-християнина у потребі взнати свого Творця, цікавитися Ним, виконувати Його волю, бо саме це є щастям, до котрого й покликана людина на сторінках дванадцятої книги.

            Підсумовуючи перелічені книги, у тринадцятій Августин подає формулу життя: «Бути, знати, хотіти».

            Важливо сповна розуміти, а відтак пізнати самого себе серед великої просторово-часової мозаїки життя.

            Усвідомлення себе веде до потреби отримувати регулярні знання про процеси світу та активну участь себе у цьому.

            Врешті-решт звертаємося до бажань щось мати і щось втрачати.

            Людина самотужки обирає свій шлях, але до щастя веде шлях Господній.

06.09.12р.Б. Свщмч. Євтихія (Полтава)