Розчарування

03.02.2010

Подбіний стан властивий кожному, навіть Богові. У Біблії сказано: "І пожалкував був Господь, що створив людину на землі". Виявляється і таке колись було. У стані гніву Господь посилає потоп, але попереджеє тих, від кого відчуває любов до Себе. Чи не так у нас в житті? Коли дізнаємося про якесь лихоліття, то прагнемо уберегти від нього найперше тих, любов до котрих жевріє у наших серцях. Чи можливо назвати це егоїзмом, адже іще є мільярди інших? Гадаю, що ні. Так, всякий має ставити за життєву мету полюбити якомога більше людей, але це не так просто і навіть тяжко. Я не кажу, що це не під силу, але тяжко. Тому кожен за певний відлік часу спроможний розділити любов із конкретно визначеною верствою населення. Біла лише у повторних розчаруваннях. Бог зробив потоп, але люди знову зіпсувалися, що продовжують робити далі. Так само і кожен з посеред нас має колектив, потім розчаровується у ньому та йде у інший, але там все повторюється. Лишається тікати від реальності, але від себе не втечеш. Скоравода казав дві речі "Я люблю аби любили мене", "Почни із себе". У світі ніщо не вілбувається спонтанно, як і не буває випадкових випадковостей. Так само потрапляння до певного колективу ставить перед кожним певне завдання. Зокрема, робити максимум задля досягнення дискомфорту та благополуччя.  Прикро, що багато хто у цьому заявляє, мовляв і так влаштовує. Знову таки домінує байдужість, яка сама собою переростає у глобальні прикрощі та біди. З іншого боку, робити із цього чергові розчарування не варто, адже у кожного своя доля, яка скеровує у відповідний напрямок...