III
Один зі станів душі
(Роздуми у Великий піст)
19.03.2011
Життя – це процес,
процес любови
У час Великого посту по п’ятницям відправляється спеціальна служба паремія, що у буквальному перекладі з грецької означає – страждання. Власне, виправданням цьому маємо читання Страсних Євангелій, перед якими дяк чи то читець читає певні епізоди з Біблії вцілому. Першої п’ятниці Великого посту на паремії я читав епізод з книги приповістей Соломонових, де зокрема мовилося: “Не кажи своїм ближнім: “Іди, і знову прийди, а завтра я дам”, коли маєш з собою”. Мова стосується світобачення кожного з нас. Кожен може собі пригадати не один момент з життя, коли до нього зверталися за фінансовою допомогою, з проханням вислухати, дати пораду. І так само непоодиноко у нас було обмаль часу, байдуже, не до того. Хоча ж насправді реальність свідчила про протилежне. Тож знову повертаємося до теми спілкування, вкотре засвідчуючи суспільну природу людини.
Кілька днів тому, перебуваючи у одному з вузів Полтави, я зазирнув у лаборанську романо-германських мов, де працює моя хороша знайома. Всупереч приємному сонячному дневі та приходові весни, лаборантка скаржилася на депресивний стан душі. Однак, чим це обумовлено та як уникати подібного надалі, було незрозуміло. Памятаючи слова Соломона, я спробував обговорити декотрі моменти. Звісно, що в силу обмеженого часу якихось чітких результатів не було отримано, але все ж я особисто лишився достатньо задоволений бесідою. Поза тим, думки мої продовжували розвиватися у відповідному напрямкові, внаслідок чого виникла потреба у написанні відповідного матеріалу.
Формування особистости часто відбувається всупереч реаліям світу. Частково це є виправданим, адже старше покоління турбується про гуманність душ наступних поколінь, але зрештою маємо неабияке розмежування між бажаним та реальним. Основа подібного розмежування бере початок з біологічного та культурного начал людини. Перше і друге постійно перебуває у стані розвитку, але маємо проблему із тим, що цей розвиток відбувається не в унісон. Подібна розбіжність підсвідомо зароджує неспокій, що й звемо депресією. Остання уподібнює дії людини до тваринного стану – інстинктів, за чим губиться сенс любови. На цьому ланцюг не завершується. Те, від чого раніше отримували задоволення, переростає у стан жадоби й непомітно депресія стає сенсом життя. І найгірше, що депресія повністю витискує любов. Любов є продуктом діяльности душевного стану особи, депресія ж саме вкорінюється у душу, поглинаючи її. Тим самим душа забирається, а навзаєм нічого вартісного не дається.
Є люди, які вміють задовольнятися лише необхідним, вбачаючи саме у цьому сенс життя. Порою наше співіснування з новинками технічного прогресу видається повністю нероздільним. І коли ламається комп’ютер, мобільний телефон, мікрохвильова піч, то це стає для нас ледь не шоковою ситуацією. Але ж насправді – це вже й не таке необхідне у житті кожного. Що ж насправді є необхідним – так це спілкування із людьми.
Одна з моїх знайомих лягла до лікарні задля збереження плоду. Днів через 10 вона вийшла прогулятися до торгового центру черех дорогу від лікарні. Враження виразилося у словах: “Я побачила людей”. Тобто, необхідне – це задоволення внутрішніх потреб. Потреби мають властивість дещо видозмінюватися, що іще можемо назвати пошуками екстриму, розумного екстриму, котрий може виражатися у свідомій зміні місця та форми життя, колективу та роботи, культурно-інтелектуальних інтересів. В свою чергу це теж має певні, дещо негативні, наслідки, котрі можуть викликати депресію. Та чи інша зміна обумовлює втрату когось чи чогось. Звісно, що ця втрата передовсім фізична, але ніяк не свідома. Певно, багато кому на очі траплялися слова наступного характеру: “Когда люди уходят – отпускай. Судьба исключает лишних. Это не значит, что они плохие. Это значит, что их роль в твоей жизни уже сыграна”. Тож ми реально втрачаємо спілкування із кимось, але не обов’язково пам'ять все це стирає зі спогадів. Спинемося на моментові “чиясь роль у твоєму житті”. Це стосується буквально кожного: друга, вчителя, лікаря, двірника, артиста. Всі вони мають той чи інший вплив на наше життя, відіграють певну роль. З тим, маємо проблему, що багатьох цікавить результат, а не процес. До вузу вступаємо, бо хочемо мати диплом. На роботі весь час чекаємо платні. Беремо шлюб, бо прагнемо дитини. Б’ємо поклони у церкві, бо сподіваємося на успіх. По-перше, така тактика, як правило, не дає можливости отримати бажане. По-друге, ігнорування процесів є ігноруванням всього життя, любови. Знаєте, порою мою писанину до рук беруть так звані професіонали. Вони тримають результат, який починають критикувати. Критика буває найрізноманітнішою – від позитиву до негативу. Але хибність таких дій у тому, що вони мають відсутні знання щодо процесу: моїх думок, відчуттів, зусиль під час написання. Критика – це дуже делікатна витончена річ, яка потребує надзвичайно індивідуального підходу, бо інакше маємо ту ж саму депресію. Особисто я не беруся критикувати творчість, якщо маю примітивне уявлення про людину. Та маю визнати, що колись теж ішов хибним шляхом, але слава Богові зійшов із нього у потрібний момент. Депресивний стан продукує одна людина в іншій. Саме це є несумісністю бажаного і реального, ігнорування процесу й чекання результату.
Нарешті можемо для себе з’ясувати, як саме уникати стану депресії?
1. Адекватно співставляти бажане з реальним.
2. Задовольняти саме внутрішні потреби.
3. Не лякатися змін, а навпаки прагнути їх.
4. Жити процесом (спілкуванням), а не наслідком (зиском), який можемо тримати від життя.
Першого тижня Великого посту щодня правили канон Андрія Критського, де в одному з тропарів є такі слова: “Співай Життєдавцеві своїм життям”. Нехай життя кожного з вас, мої любі читачі, повниться постійними процесами любови до самих себе, ближніх, Бога…
17.03.11