I
Торжество Православ’я
(із циклу \"Духовна весна Великого посту року 2012\")

04.03.2012

Четверта доба календарної весни добігає свого завершення. З кожним днем усе більше зростає бажання приходу тепла, затишку та радости відповідної порі року. Якщо добре замислитися, то пересічна людина потребує певної внутрішньої утіхи через тісне єднання із природою. Влітку душа потребує розслаблення, осінню – золотавости лісу та мелодії дощу, взимку – ніжного доторку снігу, а весною – пробудження. Вочевидь, не так просто саме перша неділя весни, а відтак і цьогорічного Великого посту має назву – Торжество Православ’я. Аби ліпше збагнути сутність події, пропоную вдатися у історичне минуле, а власне – добу Вселенських Соборів. Останній з них, а точніше VII постав проти іконоборства. Взагалі у часи перших християн поширилося чимало єресей – хибних вчень, котрі увінчалися іконоборством. Ініціятором останнього стала молода на той час віра іслам, котра вважала неприпустимим поклоніння зображенням. Насправді, це було хибне бачення, адже православ’я (правильне славлення) через зображення шанувало небесних покровителів. Певну паралель можу собі провести із тим, коли я не бачу певну людину, але маю її фото. Світлина частково компенсує ту відсутність, але сам собою папірець у моїх очах не стає якимось особливим засобом життя. Відповідну позицію щодо іконо шанування взялися боронити імператриця Ірина та єпископ Тарас. Результат був успішним та увінчався врешті традиційним святкуванням Торжества Православ’я.

            Як я уже зазначив – це перший тиждень Великого посту року 2012, а відповідно до того попереду маємо шлях «духовної весни», як про те мовить архиєпископ Харківський і Полтавський УАПЦ Ігор Ісіченко. Глибина цих слів у тому, що ми переживаємо духовне пробудження – сенс посту. Ясна річ, що людина не здатна перепрограмувати себе одразу, немов робот. Все відбувається поступово. Так само поступово ми усвідомлюємо для себе цінність тої чи іншої життєвої ситуації. Сьогоднішній ранок для мене став черговим підтвердженням цьому. Розмовляв по телефону із колишньою одногрупницею Оленою Бугайовою. Родом Олена із села, тому перспективу свого життя бачила лише у місті. Але доля повернула після вузу вчителювати саме у своєму селі. Паніка, істерики, сльози – це стан закам’яніння людської душі. Нажаль, він був притаманний Олені. Але сьогодні я почув радісний, сповнений щастя голос. Весна прийшла до Олени!

            Думаючи про Олену, розумію для себе, що людина регулярно піддається певним перевіркам, адже колись потрібно показувати підсумки своїх досягнень. Щось подібне я переживав на зустрічі, у якости письменника, зі студентами Полтавського технікуму транспортного будівництва, відео чого бажаючі можуть переглянути за посиланням   http://vk.com/video40192169_162089126  А далі на мене чекає іще один більш об’ємніший захід 09.03 у музеї-садибі В.Г.Короленка «Погляди Тарасів». У програмі розкриємо декотрі моменти долі Шевченка завдяки участи дітей театру масових видовищ «Полтавські балаболки». Ще присутні матимуть змогу побачити рідкісну у світі ляльку на зап’ясті та епізод моєї нової вистави «Заборонена любов» за романом «Ті, що співають у терені» К.Маккалоу. Пару слів щодо вистави. Кілька років тому я прочитав відповідний роман та одразу запалився ідеєю поставити виставу. Однак, проблему мав із пошуком напарниці, котру б я відчував у відповідній якости. Врешті-решт мої пошуки увінчалися постаттю Каті Мормило. Кожна репетиція, а власне зустрічі із Катьою дарують чимало позитиву, радости та утіхи. Вірю, що наша спільна вистава буде не менш успішною.

            Поза тим усим я продовжую свої консультації у психолога Ірини Чернової. Щоправда, попереду невелика перерва, але вона так само стане для мене етапом перевірки у всьому тому, що змогла мені дати Ірина Леонідівна своїми рекомендаціями та порадами. Вцілому ж відчуваю, що наші зустрічі несуть лише пробудження, як і має бути у відповідних ситуаціях.

            Ще однією із віх мого життя, котра дарує відчуття торжества, є спілкування із подружжям Віталія й Каріни Голубів та їхньою маленької донькою Міланою. Я б сказав, що це на рідкість унікальна сім’я. Власне, унікальність у тому, що ми далекі за релігійними переконаннями, але коли я поруч із парою, то часто пригадую слова Ісуса: «По тому пізнають вас, що любов межи себе маєте». Так воно і є!

            Як будь-що, так і любов варто регулярно зміцнювати. Пригадую літній піщаний пляж, де робиш замок, котрий постійно підтримуєш новими та новими піщинками. Піст даний людині, щоб вона зміцнювала себе та усе добре довкола. Цьому сприяє розуміння великопісної молитви Єфрема Сиріна:

 “ Господи і Владико життя мого, духа лінивства, безнадійности, владолюбства і марнослів'я не дай мені.

Дух же доброчесности, смиренномудрости, терпіння і любови даруй мені рабу Твоєму.

Так, Господи Царю, даруй мені бачити провини мої і не осуджувати брата мого, бо Ти благословенний  на віки  віків. Амінь”.