Співжиття
(спогади про мандри Україною)

25.06.2012

Моя кума Каріна поцікавилась чи писатиму я щось про наше спільне життя, тривалістю у кілька тижнів, мандруючи Україною? Ще далеко наперед я вірив у те, що черговий аркуш паперу вбере у себе мої спогади та роздуми щодо даної поїздки. Гадаю, саме час поділитися ними з вами, любі читачі.

Озираючись у власне минуле та аналізуючи різні ситуації, зокрема тривалі поїздки, все ж я вкотре схиляюся до думки, що тими процесами керує Господь. Відтак, що б не ставалося у період певної подорожі, усе покликано чомусь навчити мене, розкрити переді мною чергові тайни Божого одкровення про «Дивовижні діла Господа, котрі премудро створив Він».

 

I Простір любови (Дніпропетровськ)

Ще не сповна оговтавшись після презентації книги «Сім», я сідав у автобус до Дніпропетровська, де на мене чекало подружжя Голубів та хрещениця Мілана. У дверях салону я зіткнувся із середнього віку жінкою, котра намагалася своїми тендітними руками позакидати велетенські валізи. Врешті-решт вмостившись поруч зі мною жінка розпочала бесіду-знайомтсво. Оксана Мироненко поверталася зі столиці у рідні Кобеляки Полтавської области. Щойно розпрощавшись із сином у Києві, Оксана поспішала до доньки. Наша розмова, частково передбачувана мною, зійшла до основи – цінности. Було приємно чути. Що Оксана пізнає Бога, знає Його Слово. Але таки лишається ряд моментів, перешкод у житті Оксани, котрі ми побіжно обговорили. Тим часом поволі наближалися до Дніпропетровська, до якого я їхав вперше.

Вечірнє сонце лягало своїми променями на широкі простори Дніпра, злегка торкаючись його мінливих хвиль – так мене зустріло місто, а  з ним й Віталік, Каріна й Мілана. Зовсім скоро були на вулиці Робочій поряд із ракетним заводом, де ми й мешкали. На 5-му поверсі виділили мені простору залу із чудовим робочим столом – усі зручности. Доки обживався, зателефонувала Олена Таранцева висловити вдячність за статтю мого авторства про труднощі Полтавської школи №5. На такій позитивній ноті завершився перший вечір моєї поїздки та розпочався візит до Дніпропетровська.

Три дні тривало моє притирання з Міланою. Чесно кажучи, мене навіть подекуди охоплював гнів, що таке миле безневинне створіння страждає без батьків. Пригадую слова Писання: «За гріхи ваші страждатимуть нащадки». Звісно, що куми таки припускаються певних помилок, що подекуди відчуває Мілана. Та все ж жевріє надія світлої перспективи майбутнього. Мова стосується уміння співставляти виховання дитини із будь-якими власними інтересами аби нікому не було боляче та прикро.

Утіху та відраду я знаходив у читанні «Сповіді» Августина. Ця тривала розповідь складається із ряду книг – етапів життя автора. В одному із подібних етапів розглядається тема дружби. Описуючи смерть друга, Августин каже: «Це був найсолодший трунок у моїм житті, котрий я так і не зміг осягнути сповна». Читаючи, я вже думав про завершення цієї історії – моє повернення до Полтави. Я розумію, що прийде день, коли я відчую той брак солодкого щоденного невимушеного спілкування, котрим насолоджуюся тепер. Усіляка розлука – це солодка втрата, а тим паче у випадкові із кумами та Міланою.

Власне, приводом мого візиту стало прохання кумів, котрі працюють у власному приватному ляльковому театрі. Доки вони на черговому виїзді, я сиджу із Міланою. Традиційно по поверненню додому куми ділилися враженнями від виступу –  реакцією дітей, вихователів. Я наслухався надзвичайно різних ситуацій. Самому теж пощастило побувати у кількох місцевих садках та вникнути у їхнє життя.

Врешті-решт у мені прокинулося прагнення писати. Запропонували вести блог на сайті Полтавської газети «Коло», тому вже маю перший матеріял про цинізм. Також вирішив зробити цикл по вечірнім молитвам «Взиваючи до Бога». Нарешті поступово стала зріти остаточна ідея щодо життєвої історії мого минулого «Біле пекло», яку я за пару днів оформив трилогією.

Практично завше у час відсутности Каріни й Віталія я спостерігав за сном Мілани. Він був різним: від тихого безтурботного до неспокійно-активного. Загалом Мілана є гіперактивною дівчинкою, тому для неї цілком нормально є у сні встати на коліна та погойдати саму себе. Але якби там не тривав її сон, прокидалася вона з ніжним поглядом, у котрому читалася потреба подарувати посмішку, що я й робив, отримуючи у відповідь щиру двозубу усмішку немовляти. А одного разу я навіть немов побачив сон у погляді Мілани, котрий їй наснився. У тім сні Віталік, Каріна й Мілана щасливо живуть у любови одне до одного та всіх оточуючих. Хороший був сон. Сни збуваються. 

Кілька раз я був у місті Дніпропетровську, маючи змогу побачити суспільне життя. Волею долі потрапили на одну із зупинок, де не так давно відбувалися вибухи. Ще заходив у музей музичних інструментів, серед яких бачив скрипки. Згадав свій інструмент, котрий не так давно брав до рук. Далі довелося відвідати супермаркет «Сільпо», де приємно порадувала культура та стриманість персоналу.

Дніпропетровськ запам’ятався простором. Завдяки похолоданню я отримав простір дихання. Тривалі дощі навіяли музу у просторі письма. Мілана разом із батьками подарували простір відчуття любови.

 

II Щаслива мить (Алупка, Ялта)

Шлях до Криму розпочався ранньої недільної днини Трійці. Напередодні ввечері поїхали потягом Каріна з Міланою, а ми уже з Віталіком раненько рушили машиною. Особисто для мене вперше у житті була така тривала поїздка на авто.

Спершу ми завітали до ранкового Запоріжжя, потім минули Мелітополь, Джанкой. Усю дорогу Віталік поїв мене кавою та годував снікерсами. Уже на території Криму ми спинилися суттєво поїсти. Стали обабіч дороги, де чудесно витьохкували соловейки. Лишень сонце все сильніше й сильніше припікало. По обіді дібралися до Сімферополя, де я мав нетривалу зустріч із місцевою харизматичною молодою письменницею Вікторією Мілюковою, котрій подарував свою книгу «Сім» та встиг переглянути декотрі рукописи її нового творива.

Далі перед нами почали відкриватися гірські обрії Алушти, Ялти. Під вечір прибули у доволі невелике гірське містечко Алупка, котре розташоване між безкраїм зеленавим морем та величною вражаючою горою Ай-Петрі. Але про краєвиди згодом. Наша ціль – вулиця Революції із «шевченковою хатою». Зустріли нас кума Свєта із чоловіком Юрієм та звісно Каріна з Міланою. Знову у мене окрема затишна кімната у внутрішньому дворику будинку. Не забарилися й гості – знайомі та друзі господарів будинку. Нагодували нас розкішною бараниною.

Однією з окрас Алупки є Воронцовський палац із парком. У день Святого Духа із кумами та Міланою ми спустилися до ще холодного моря та берегом рушили до згадуваного парку. Велетенська територія з масою дивовижних краєвидів. Неабияк вразив та запам’ятався лебідь на озері Одинокости -  там мені було комфортно. І того ж самого дня, але уже ввечері я мав змогу споглядати тихе море із третього поверху одного із будинків Алупки. «Ось море велике й просторе. Там безліч гадів і тварі малої й великої…» пригадав я слова із 103-го псалма Давида.

Всякі нормальні люди купаються, але море у цьому випадкові не вихід із ситуації. Тому потрібно таки мати хорошу теплу воду. Сама собою є чудесна гірська вода, а от гріли ми її у титані шишками. Тому з кумом Віталієм подалися у гірський сосновий ліс – шалена краса. Я вперше був у подібному місці. Навіть знайшов собі місцинку, де б можна було писати.

Двічі пощастило побувати у Ялті. Перший раз я сам гуляв, доки не набрів на римо-католицький храм «Непорочного зачаття Марії». Меса уже давно завершилася, тому було тихо і безлюдно. Сів помолитися. Там було добре. Єдине, що так і не почув органа, який стояв у храмі. Але вже наступного дня потрапив із кумами до дитячого садка – милі дітки!

Врешті-решт вихідні присвятили морю та черговим прогулянкам Воронцовським парком. Особисто я дуже не купався, бо хвилі збивають із ніг та слизькувате каміння під ногами. Я був один у воді, тому бродив лише берегом. Зате Каріна з насолодою та неабиякою легкістю пірнала морськими просторами. Щоразу, виходячи із води, вона щасливо усміхалася.

Щастя… Його може бути зовсім мало, але головне, щоб бажане. Батьки щасливі від добробуту дітей. Мілана щаслива від присутності поруч батьків. Віталій щасливий від спокою у стосунках та панування справедливости. Каріна щаслива від доторку моря. А я щасливий, що живу з такими людьми.

 

III Місто болю або проблиск надії (Євпаторія)

Апостольський піст для мене розпочався дорогою до Євпаторії. Ми їхали довгенько та й апостоли теж багато мандрували. За переданнями, саме Кримськими краями у свій час ходив апостол Андрій. Не беруся повторити його подвиг, але пам’ять про те бережу. Прибувши до Євпаторії, ми одразу взялися шукати житло, з чим нам неабияк пощастило. Простора квартира велетенських розмірів із комфортними умовами для проживання. У мене вкотре своя кімната із кондиціонером та робочим столиком. А от Мілана не одразу сприйняла житло – тривалий час адаптувалася.

Саме місто невелике та розтягнуте вздовж берега, тому багато видно і чутно. Зокрема, у вікно міг спостерігати як на мечеті моляться на всю округу.  Вперше чув вживу подібні речі – цікаво виглядає. За кілька днів по тому навіть був біля тієї мечеті. В ту пору, сидячи неподалік на лаві, я ловив слухом звуки віддаленого саксофону, грайливого моря та споглядав на розкішні доглянуті трояндові кущі неподалік.

У Євпаторії я мав змогу зайти по шию у воду, в чому допомогла мені кума Каріна.  Холодна була вода, але все ж чудово було побовтатися у ній. І знову щаслива усмішка Каріни.

Тим часом у душі був незрозумілий неспокій. Все гнітило мене. Я почав втрачати сили, настрій, здоров’я. Куми лише дивувалися, а я сам мало що розумів. Як то кажуть, «добила» мене одна із чергових прогулянок. Я знав, що Євпаторія приймає на лікування діток із вадами опорно-рухового апарату, але якось не припускав побачити цю картину на власні очі. Я йшов вулицями вечірньої Євпаторії та один за другим зустрічав у супроводі старших понівечені тіла діток на колясках чи візках. Серце так і стискало від побаченого. Я намагався усіляко відвернутися від подібного, але той біль був довкола. Біль сотень батьків, котрі силоміць тягнуть у це життя обділених здоров’ям діток. Сповна пригнічений, я уже нічого і нікого не хотів. Я реально почав занепадати духом.  Моєю утіхою стало спілкування з Міланою, але певним особливим проблиском став такий доречний у той сам телефонний дзвінок куми Ярини. Життєрадісна, сповнена ідей та інформації кума ділилася зі мною своїми враженнями щодо прочитаної книги «Сім». Одразу запропонувала щось написати для діток, що насправді не так вже й легко. Ще потішив мене у той час дзвінок від Катюши Мормило, котра влаштувалася на роботу у квітковий магазин – буде прикрашати собою царство краси. Також приємно було почути парафіянок Нелю Колганову та Валентину Підгорну й давню знайому – Людмилу Касян.

Ранок 14.06 став для мене значимим. Слухаючи виконання одним із київських хорів «Трисвятого», я якось вник у глибину тих слів та збагнув мерзенність власної гріховности, яка силоміць охопила мене. Усвідомлення подібного викликало сльози, багато сліз. Розмовляючи того дня по телефону з братом Ігорем Капустянським, я зрозумів нарешті, що мені так бракує Церкви, сповіді, причастя, релігійного спілкування. Цінність того всього бачиш значно яскравіше на фоні того, коли хтось із твого оточення віддаляється поступово від громади. Те відокремлення торкається й твоєї душі. Я дізнався, що моя одногрупниця вирішила зробити паузу у навчанні, що засмутило мене.

   Всі ми здібні робити кроки вперед і назад, вправо і вліво (бодай подумки, бо згадав хворих діток). Далеко не завше ті кроки бувають вдалими, але важливо зберегти у собі місце для надії, як те роблять щодень молячись мусульмани; сповнені віри у краще батьки недужих діток; мої куми після певних не дуже вдалих виступів; і як те зробив я, прощаючись із Євпаторією.

 

IV Незабутнє (вихідні у Алупці)

Добрі батьки завше чекають своїх дітей. Так нас радо зустрічали Свєта і Юрій – батьки кумів. За родинною вечерею мова пішла про життя вічне, таїну котрого намагався збагнути Юрій. Очевидно, що одинична бесіда не здатна особливо вплинути, але я маю надію, що ті кілька годин бодай трохи обтесали твердість у серці Юрія, котре спрямоване лише для добра, у чому й розкривається сутність вічного життя. Власне наявність існуючого джерела добра Юрій виразив черговий раз наступної суботньої днини.

Особисто для мене день вкотре розпочався рано та плавно перейшов від молитви до приємної ранкової бесіди із Каріною. Говорили ми про виховання Мілани, зовнішні чинники впливу на цей процес. Також мова пішла про симпатії у житті людини та їхня роль у буденности. Звісно, існує тонка грань між симпатією та закоханістю, але багато моментів можна контролювати і цінувати у людині прекрасне, серед чого і її думки, погляди на життя, цей світ. Думка та певний світогляд насправді так само можуть симпатизувати комусь, що можемо назвати певним підґрунтям дружбі. Часто моя симпатія до людини обумовлюється цінностями, котрі вона намагається плекати у собі, після чого я можу присвятити саме цій людині певні авторські дописи. Кума зауважила, що усі мої творчі симпатії багато чим подібні межи себе у зовнішности. Але насправді та подібність прослідковується і у внутрішніх моментах, адже через зовнішнє ми виражаємо приховані пріоритети. Тому й не дивно, що обидва образи симпатії (внутрішній світ та зовнішня врода) з’єднуються у особі воєдино. Ще кума зауважила момент надання переваги мною постатям протилежної статі, що можна пояснити нестачею спілкування. Тому через творчість я намагаюся надолужити усе втрачене.  У ході нашої бесіди попрокидалися уся решта мешканців непоказної хатинки по вулиці Революції. Зібравшись, ми рушили у дорогу.

Першим місцем нашого родинного візиту стала старовинна Фороська церква на схилі гори. Доволі людне місце із відчутною музейною атмосферою. Трішки прогулявшись територією, рушили до Байдарських воріт – рештки пам’ятної споруди, на яку ми піднялися із кумом Віталієм, відчувши доволі вітряну атмосферу. Але спека давала про себе знати, тому вирушили у селище Орлине на свіжозварене пиво та спечений хліб. Там куми вирішили зробити мені пам’ятний подарунок у вигляді трав’яного чаю та мініатюрної філіжаночки із зображеннями місцин Криму. Охолодившись всередині, рушили гірським бездоріжжям охолоджувати тіла у гірському озері. Споглядаючи чудові краєвиди, я таки намірився побовтатися у водоймі. Кума Каріна та Юрій вдалися допомагати мені у цьому, проводячи невеликий інструктаж. Як результат, я лежав у воді на животі, а потім навіть пірнув завдяки Юрію. Вода дуже збадьорила. У такому стані поїхали у селище Соколине, де спинилися придбати місцевих горіхів, меду та варення. Нажаль не знаю імени того блакитноокого чоловіка, але він на мене справив дуже хороше людське враження. З хвилею позитиву ми приїхали у Великий кримський каньйон, де сіли поїсти у ресторані «Сари-су». Я вперше сидів, а точніше лежав на дастрахані – столик для споживання їжі у лежачому положенні. Чудова природня атмосфера та голос струмка під нами наганяв апетит. За порадою кумів я спробував далма-сарма (голубці у виноградному листі, що смакувало під келих каберне заводу «Масандра». Ще однією новизною у моєму житті став кальян. Не стану приховувати, що сподобалось. З відчуттям легкого дурману поїхали на гору Ай-Петрі. Сильні пориви вітру ледь не зносили із висоти понад 1200м над рівнем моря. Через холод прогулянка не була тривалою, але зате доволі довго ми спускалися крутим серпантином із гори у бік Ялти.

Попри втому напередодні, з Міланою та кумою Каріною ми пішли купатися у морі. Знову кума допомогла зайти у воду і трохи побовтатися у ній. Накупавшись, ми пішли на територію Воронцовського парку, де влаштували фото-сесію. Довго відпочивати було ніяк, адже перед нами стояла дорога у Севастополь.

«Все буває вперше» – гласить народна мудрість. За ці вихідні я вперше відчув, побачив та пережив чимало нових моментів. Усе це відбулося завдяки ідеї кумів Віталія з Каріною та підтримки батьків Юрія зі Світланою. Без найменшого сумніву я можу сказати, що це були незабутні моменти мого життя. Якби не було у всьому цьому любови, а відтак і Бога, то ми б мали зовсім іншу картину реальности. Незабутність, дарована Господом через родину кумів, потішила моє серце.

 

V Позолочена клітка (Севастополь)

Трапляються періоди у житті, коли фінансові питання заганяють тебе у рамки, котрі дещо пригнічують. Але насправді, все це видається саме так лише на перший погляд.

Під вечір ми були у Севастополі. Одразу взялися за пошуки житла. Чесно, вибір був не великим і врешті-решт спинилися на квартирі у центрі міста по вулиці Гоголя. Кодовий замок на вхідних дверях, пральна машина,  цілодобово вода, кондиціонер та інтернет – усе це нагадувало собою позолочену клітку для спійманої птахи. У той же час маса недоречностей, поломок, бруд на кухні – особисто мене частково зачіпало.  Якось не хотілося навіть жодного разу у місто. Тому з дня на день я проводив час із Міланою, а по обіді займався особистими хатніми справами. Знову я занепадав духом. Турботливі куми усіляко намагалися бодай якось урізноманітнити моє життя, тому пропонували поїхати у Інкерман до монастиря у святе місце. Однак, кожне місце є святим, де є Бог. А Бог там, де любов. Та все ж я не сповна відчував себе пригніченим, адже відрадою було чергове читання книги Августина «Сповідь».  Цьогораз автор розмірковував щодо змінного та незмінного. З того зрозумів, що саме незмінне має цінувати у своїх кумах – Божественну природу походження, потенціал жертовної любови.

Севастополь став для мене місцем занурення у самого себе та переосмислення декотрих речей, що дало свої плоди, котрі постигли навіть у позолоті клітки.

 

VI Солодка втрата

Я все частіше й частіше пригадую слова Августина про втрату друга, що наповнює тугою та смутою моє серце, адже лишаються лічені години співжиття із кумами та Міланою. Але ще є час. Тимпаче, що у наше повернення до Алупки припав День молоді. З ініціативи кума Віталія ми заїхали у затишне містечко Балаклава – закрите горами від людського ока. Припаркувавши машину поблизу пам’ятника Лесі Українки, ми пішли гуляти набережною, переповненою суднами найрізноманітніших видів. Назріла ідея взяти екскурсію бухтою, що одразу й зробили. Екскурсовод Володя коротко описав історію місцевости та споруд довкола, а у відкритому морі дав можливість поплавати, чим охоче скористалися мої куми. Сповнені позитивних емоцій, ми пішли гуляти берегом до Генуезької фортеці. Доречно було завершити наше нетривале перебування у Балаклаві ковтком свіжої запашної місцевої кави, що ми й зробили у тихому закладі «Капрал».

Ввечері того ж дня родиною ми вибралися на море, де вже я поплавав з підтримкою Каріни та навіть попірнав із маскою завдяки куму Віталію.

Тим часом я все більше розумів, що втрата набирає своїх обертів. Навіть не розумів за чим найбільший сум: чи то за щирою Міланою, чи за добродушними кумами, чи за турботливими Юрієм та Світланою?...

І ось уже кілька годин іде мій потяг просторами України. Не так давно розпрощалися із кумом Віталієм, який завіз мене на вокзал. А перед тим було прощання із усіма рештою родичів.

Червоне розпечене сонце поволі ховається за обрієм, торкаючи останніми променями моє чоло і мою душу. Жар проміння настільки палючий, що виступають сльози на очах і серці. І байдуже що там думають інші пасажири, але я знаю ціну тим сльозам, котрі виражають втрату, втрату «солодкої» частки мого життя.     

 

22.06.12р.Б. (АР Крим)

Свт. Кирила