V
Втрати та зміни
(цикл "12 днів до Різдва")

30.12.2011

Не так давно мав бесіду з однією людиною, котра нарікала на те, що її обікрали. Довго вислуховував ті жалісливі відчайдушні слова, а зрештою у відповідь сказав: “Можливо, у тебе просто відібрали зайве”.

Першим до громади Ісусових апостолів потрапив рибалка Симон. Кілька десятків років цей чоловік з дня на день виходив у відкрите море, повертаючись радісним від великого улову чи ж то засмученим через порожні сіті. Саме в один із таких чергових разів по поверненню на березі рибалки бачать Ісуса, котрий каже: “Ідіть за Мною і Я вас зроблю ловцями людей”. Здавалось би, яка перспектива? Жодної, бо тебе не розумітимуть, проганятимуть, битимуть. І в той же час втрата майна, роботи, способу проживання. Згадаймо собі наших друзів, котрі зваляться улаштуванням на роботу. А особливо, коли це банк чи держустанова, то сама людина змінюється на очах, стає більш сумліннішою, бо є ж ризик втрати робочого місця. Непомітно тягар роботи переростає у кар’єрний ріст. Спершу нас брали провідним спеціалістом, потім затвердили керуючим відділом, зрештою заступником і насамкінець начальником. Нами багато хто зацікавлений, про нас говорять, нас знають. Так само продовжуємо виконувати сумлінно свою роботу. І тепер уявимо, що якийсь зовсім невідомий чоловік приходить з вулиці та пропонує лишити все і йти за ним. Пересічна людина назве це крайньою безвідповідальність, що почасту властиво закоханим. Я пригадую завершення 2009року, коли постало питання про моє виключення із вузу. Час натискав, бо потрібно було їхати жити й працювати до столиці. Я стояв у кабінеті заступників декана та вислуховував ряд аргументів, чому я не маю їхати до Києва. Серед усього, заступники зосередили увагу на 3 речах: за плечима 3,5 роки вузівського навчання, слабке здоров’я та мала заробітна платня. Жоден аргумент не був для мене переконливим. У вузі я не навчався, а мучався, здоров’я у мене більш-менш і гроші – не головне у моєму житті. Варто додати, що на той час у мене вже були думки про навчання у духовній колеґії. Я не просто лишав вуз – я прагнув вартісних змін. Таке враження, що я заступникам був ідентичним до тих, хто вдається до алкоголю, наркотиків. Насправді я втрачав, якщо так можна сказати, значно менше, ніж Симон свого часу. Більше того, Симон навіть втрачає своє ім’я з волі Бога та стає Петром (камінь). Дуже важливо зробити крок до змін, а вже другий, третій та решта  легко послідують долі. Це як у тренажерній залі стаєш на доріжку для бігу. Спершу варто здолати опір механізму, а вже згодом і набирати швидкість, знаючи свою мету. Особисто я здолав у той час опір, як і Петро. Розпочався новий етап – для Петра 3 роки, а для мене 6 місяців. Відбувався, так званий період – нового становлення. Як каже Біблія: “Народження у Христі”. Лише щойно я таки усвідомив наскільки важливо було мені лишати навчання. Київ – це була лише причина, котра допомогла мені це зробити. Завдяки пропозиції Романа Кухарука я вивільнився із тенет згубної системи. Адже лише поза системою можна народитися у Христі. І от коли ти перебуваєш у процесі нового народження, то перед тобою так само виникає дві дороги: втрачати і змінюватися чи плекати стабільність? Останній часто любить делегувати нинішній президент: стабільне Межигір’я, стабільно Тимошенко у колонії, стабільний ріст ціни на москальський газ. Чимало стабільностей. Знаєте, інколи я ризикував вступати у дискусії зі своїм столичним шефом Романом Кухаруком. Як правило, все завершувалося словами Романа: “Твоя християнська мораль”. Саме християнська мораль рятує людину, як і Петра у грозову ніч на морі. Шлях до Ісуса по воді – шлях перевірки людини на її довіру Богови. Люди нарікають, мовляв для чого купа негараздів, куди ж дивиться Бог? А Бог дивиться на те, який варіант вирішення проблеми ми оберемо для себе у тих негараздах. Коли хтось нарікає на негаразди, то я цікавлюся які ж зусилля доклала людина для вирішення проблеми. У відповідь я чую: “А що ж я можу зробити?” Сьогодні, коли я ішов на прийом до психолога, то побачив бабусю, котра посковзнулася і впала. Я собі думаю: “Жодної людини довкола. Я сам ледь стою на ногах. Ще ляжу біля неї. Але вже буде, як Бог дасть”. Наблизився до бабусі і дав їй руку, а потім ще й відірваний ґудзик підняв із землі. Встояв. Віра Петра трохи зрадила його, коли пригадаємо завершення ситуації на морі. Але зрештою відбувається найважливіше – ніч ув’язнення Ісуса та відречення Петра від Нього. Приймаючи зміни, ми починаємо жити за ними, але раптово спохоплюємося, роблячи далеко не найкращі речі. Гарна аналогія із неочікуваною вагітністю. Спершу, немов життя прекрасне, але коли виникає зародження дитини, то чоловік у страхові тікає, а жінка врешті робить аборт. Спохопилися. Аж занадто.  

Я все говорю про втрати та зміни. Здавалось би, для чого? Життєві зміни дають нам можливість чимало осягнути. Про любов не можна розповідати – її варто пережити, але спершу варто створити відповідні умови. Це стосується усього. На певному етапі життя ми втрачаємо буквально чи відносно людей, аби їх врешті згадати. Стало хорошою традицією згадувати різні події року, що минає. Неоціненним щастям є те, коли ти маєш кого згадати.  

З великою радість я згадую родину Май, з якими ось уже майже 4 роки чудово спілкуємося. З приємністю згадую свого хорошого друга, певною мірою навіть другого батька – Володимира Годзенка. Згадую “новоспечених” мам – Марину Лебідь, двоюрідну сестру Олену, Каріну Алієву та її милу Мілану, сестру Марію, Оксану Юхимович (Мир). Згадую свій творчий вечір, презентацію книги “Листи, написані дощем”, усих учасників заходу. Згадую свого незамінного режисера Світлану Долженко, найкращого психолога Ірину Чернову, студентів та викладачів колеґії патріярха Мстислава. Звісно, не можу забути театральну поїздку до Львова, знайомство із Марією Макаренко та нашу спільну роботу “Ось і все, що я любив”, де Марія зіграла чутливу роль Есмеральди. Пригадую підготовку та саме весілля Тані Павельчик (Метелі). А ще неочікуваний подарунок від Олександри Кальчу, приїзд Богдана Жукевича на мій ДН, зустріч із Наталкою Бондарь із Житомира, відверту бесіду зі Станіславою Май, спільний час із художницею Аліною Гордієнко, знайомство із Вікторією Грубою, Аліною Лютою, Розою Тумановою, Вікторією Мілюковою, листування із Людмилою Кекало, Маринкою Онищук, розмову у кав’ярні із Катьою Мормило. І ще масою інших людей, котрі просто є у моєму житті.

Врешті-решт, апостол Петро став “ловцем душ людських” та навіть отримав умовні ключі від Царства Небесного. Чому ж Бог вибачив відречення? Бо Бог бачить зусилля та серце людини, чому навчає і нас.

Коли втрачаєш, то неодмінно набуваєш значно ціннішого. Прагніть цього!

 

30.12.11р.Б.