II
Апостол Любови
(цикл \"12 днів до Різдва\")

27.12.2011

Кто поплачет о малыше, которого бросили одного?

Кто поплачет о малыше, предоставленному самому себе?

Кто поплачет о малыше? – Перед сном он сам плачет.

Кто поплачет о малыше, у которого никого нет?

Кто поплачет о малыше, живущем в страшной нужде?

Кто поплачет о малыше внутри мужчины?

Кто поплачет о малыше, который знает, как велика боль?

Кто поплачет о малыше, который умирал снова и снова?

Кто поплачет о малыше – он так хотел быть хорошим?

Кто поплачет о малыше, который плачет во мне?

(х/ф «Антуан Фишер»)

У кожному із нас живе дитина. Але не варто плутати дитячу щирість із дитячими істериками. Усе негативне набуте у дитинстві з роками ми транспортуємо у доросле життя з метою компенсації. Усе, що ми не отримали у дитинстві, ми усіляко намагаємося досягти у дорослому житті. Якщо нам мало давали солодощів, то з віком потай таки їх з’їдаємо. Якщо у дитинстві батьки не віддали нас на такі бажані для нас танці, то у дорослому своїх дітей ми пошлемо саме на танці, повторюючи помилки батьків. Але все ж є речі, які психологічно ідентифікують нас як дорослого чи дитину. Юридичний розподіл до 18 й після, здебільшого не має на це жодного впливу. Існує навіть такий спеціальний тест на встановлення психологічного віку людини. Особисто для мене цілком збагненна встановлена логіка питань, адже дитина мислитиме у певній ситуації зовсім не так, як це робитиме підліток чи особа похилого віку. Також є тест на встановлення домінування дорослого, батька чи дитини у нутрі кожного. Але все ж таки повернуся до того, що у душі кожної людини усе життя буде присутня частка дитячого, котра дає про себе знати.

Виховуючи, батьки непоодиноко дорікають дитині: “Коли ти вже станеш зібраним, відповідальним, уважнішим?”, на що дитя каже: “От коли я стану дорослим, то…” І дорослими таки стають, але як правило не свідомо.

На одній із консультацій моя психолог сказала: “Відносься до людини так, немов вона вже є такою, якою ти хочеш її бачити”. Повірте, це не так легко. Але Ісус одного серед своїх учнів саме таким і бачив – євангелиста Івана. Іван був найменшим із посеред громади апостолів. Чіткого віку ми не можемо знати, але однозначно йому було менше 25 років. Це був улюбленець Ісуса. Але не просто хлопець, котрому догоджали у всьому, як найулюбленішій дитині. Іван був тим апостолом, на котрого врешті було покладено дві місії – написати Євангеліє та доглядати Богородицю. З обома завданнями Іван впорався. Що ж сприяло цьому?

Перш за все хочу пригадати випадок із власного життя, коли мій нинішній кум у розмові із дружиною про мене зауважив: “Тарасу лише за 20 років, а він уже в Церкві. Так і не пожив нормальним життям”. Тепер бачимо антиподом апостола Івана. Тож дитину виховує суспільство. Батьки вперше розповідають про життя, школа немов обігрує усі буденні ситуації, а вуличний світ пропонує реальне життя. Варто визнати, що до дітей ставляться дещо скептично, мовляв вони далеко не все розуміють. Так і є, але не відштовхувати, а терпляче давати ці знання варто дитині, бо вона така сама особистість, що й кожен з нас. Апостола Івана сприймали у всій його повноті – саме таким, яким його хотіли бачити – образом любови. Скеровуючи та стимулюючи людину до чогось, ми й отримуємо позитивний результат. Діяти в унісон із дитиною – ось завдання громади. Не навіювати свої стереотипи, не тримати у покорі, не обмежувати, а сприяти розвиткові любови у ній самій. Коли дитя ростиме у любови й задля любови, то врешті й у цей світ нестиме саме любов.

Цей матеріал я розпочав віршем із чудового фільму “Антуан Фішер”, котрий радив переглянути усим бажаючим.  “Хто заплаче за малюком?” – метафоричне питання, котре стосується нашої небайдужости щодо  дітей, адже чужих дітей не буває. Насправді ж мова не лише про дітей, а й про кожну людину на цій землі. Пишучи ці рядки, я пригадую собі студентку одного із технікумів Полтави – Аліну Люту. Безумовно, я не можу піднести її до рівня апостола Івана, але в дечому Аліна таки суголосна із ним. В той час, коли Аліна старанно навчається, бере активну участь у громадському та мистецькому житті технікуму, турботливо піклується про свою маму та лишається чудовою подругою для оточення – у ній лишається присутньою ота дитяча простота зі щирістю, що неабияк цінується суспільством. Саме в цьому і є неабияка перевага Аліни. І я впевнений, що про таку людину дійсно багато хто думає як про взірцеву для себе. Я б сказав, що Аліна уміє поєднати у собі те, що здається багатьом не поєднаним. В тому і є продовження справи апостола любови – євангелиста Івана.

Не втрачайте дитяче у своїх душах!

27.12.11р.Б.