Сьогодення у минулому...

09.04.2009

8 квітня в Київському національному університеті культури і мистецтв у черговий і, можливо в останній (дев’ятий ! ) раз проходила вистава Катерини Чепури за п’єсою В. К. Винниченка «Між двох сил».

Вражень стільки, що їх не висловити й не передати ніяк інакше, окрім, хіба що, погляду, та й то лише тримаючи людину, якій хочеться подарувати хоча б частинку того вихору переживань , за руку і ,зазираючи у саму душу… Якби на власні очі не побачила - в житті б не повірила, що студенти здатні так грати, більше того: самостійно поставити подібну виставу… Виставу, вкрай актуальну, як у часи створення п’єси В.К. Винниченка «Між двох сил», що лягла в основу цього дійства, актуальну і в чергову епоху перемін… Наше бурхливе сьогодення ставить перед українцями ті ж самі питання, що й у часи, описані Винниченком у згаданому творі. Адже мова йде про події початку ХХ ст., що для України були сповнені бурхливих перепетій: змін влади, переворотів, революцій і, що є найстрашнішим , громадянською війною. П’єса була написана Винниченком, як то кажуть, по свіжим слідам, у Каневі 1918 року, коли на зміну Центральній Раді (до якої належав і сам письменник) до влади прийшов Павло Скоропадський.

Вир життя українського суспільства тих часів показаний через зріз життя окремо взятої родини, що розділилася між різних ворогуючих таборів. Кожен з членів сім’ї бажав бачити свою Батьківщину оновленою й вільною, хто від чужинців і панування братнього народу, а хто від буржуазії та шовінізму. У ході динамічного розвитку сюжету, а на сцені це особливо помітно, рідні, близькі люди опиняються по різні сторони барикад. Намагаючись навіть за таких обставин усе ж врятувати життя одне одного та віднайти хоча б зерно істини серед липкої брехні, вони лише дедалі більше заплутуються у тенетах власних помилок, переконань, переживань і болю.

У п’єсі й на сцені були здійснені вдалі спроби поєднати непоєднуване, узгодити полярно протилежні явища, на піку емоцій і переживань хоч на мить віднайти душевну рівновагу , якої позбавляла постійна необхідність вибору, вибору гіркого – між злом та меншим злом. Усе це надзвичайно виразно передали актори. Їхня натхненна гра й маленька зала створили у глядачів відчуття власної причетності до всього, що відбувалося на сцені. Варто зауважити, що публіка зібралася вельми «різношерста» : від викладачів, колишніх випускників та студентів КНУКіМ, акторів, композиторів, співаків до просто небайдужої молоді. Об’єднало глядацьку аудиторію одне – щирий захват від вистави, затамований подих під час найгостріших епізодів та… сльози, нестримні сльози, особливо під час фінальних акордів… Це було неймовірно !.. І навіть техніка, що несподівано вийшла з ладу, анітрохи не змогла зіпсувати враження. Незважаючи на те, що на завершення згорів музичний центр й актори не змогли здійснити останній свій вихід під запис державного гімну, з їхніх уст та з уст усіх присутніх під час цього таїнства мистецтва, слова «…не вмерла України ні слава, ні воля…» звучали, певно, навіть натхненніше…

Прикрим є лише одне, що не дивлячись на те, що виставу бачило чимало представників українського мистецького олімпу, що висловлювали своє захоплення працею режисера, трупи та звісно ж художнього керівника, ніхто так і не спромігся допомогти молодим акторам донести плоди своєї роботи й натхнення до широкого загалу. А продовжувати ставити її власним коштом для студентів, як ви й самі розумієте, доволі важко. Втім, одного разу Богдан Ступка запропонував трупі виступати на малій сцені свого театру, проте справа, на жаль, так і не дійшла свого логічного завершення. Чомусь українські театри цураються політики та нагальних суспільних проблем, ніби забуваючи, що одним із завдань мистецтва є викриття нездорових явищ у житті суспільства. Суспільства не так минуло, як нинішнього, до якого всі ми з вами належимо і негараздів якого ніколи не позбудемося, якщо продовжуватимемо закривати на них очі й робити вигляд, ніби вони стосуються когось іншого, а ніяк не нас, усіх разом і кожного окремо, особисто !.. Можливо, хтось і зміг вже забути події «помаранчевої революції», коли спекулюючи суспільними стереотипами й історично обумовленими відмінностями між жителями різних регіонів однієї країни, нашої з вами країни, великі комбінатори та маніпулятори від політики штучно роздирали українське суспільство на конфронтуючі табори, переконували у неможливості розбудовувати своє майбутнє разом спільними зусиллями. Можливо, хтось забув про повідомлення у ЗМІ щодо сутичок на ґрунті політичних вподобань. Можливо, хтось вже й не пам’ятає як використовував молодь для досягнення своїх політичних, а точніше сказати, бізнес інтересів. Але ж це було й нікуди не зникло і я не вірю, що ви про це забули. Нікому ще не вдавалося втекти від своїх бід, не звертаючи уваги на їх витоки, на першопричину. Чим хутчіш біжиш у такому випадку, тим тяжче волочити слідом усі свої нещастя, що на відміну від зрадливих людей, завжди слідують за тобою доти, доки ти не перетвориш їх спершу не задачу, а потім на здобутки життєвого досвіду… Чого всім і бажаю !..

Р.S.: цікавим є те, що до нищезгаданих осіб виставу на дану п’єсу Винниченка ніхто ще не ставив

Микита Іванович Сліпченко – Клименков Андрій

Гликерія Хведоровна – Воронова Маргарита

Софія – Бондаренко Ірина

Христя – Мандрук Юлія

Тихон – Сірик Ян

Марко – Боровський Денис

Арсен – Микитенко Петро

Панас Антонович – Гладкий Володимир

Сємянніков – Мікусевич Олександр

Грінберг – Ліхтанськип Юрій

Подкопаєв – Бичков Павло

Дівчинка – Свистович Лада

Гімназистка – Палієнко Юлія

Матір гімназистки – Колібабчук Лариса

Монашка – Шовкун Людмила

Большевики/красногвардійці – Демков Сергій, Іванов Ігор, Спільний Дмитро.

Режисерська робота Чепури Катерини

Художній керівник курсу – Биченко Нінель Антонівна

«СОФІЯ. З якої ж речі нам “або-або”? Через що ми повинні зрікати своєї нації, ми, окривджені національне, пригнічені, зневажені? Чому їм? В о н и до нас прийшли, а не ми до їх. Вони нас гнітили, знeвaжa, нищили. І ми повинні тепер зректися? “Не было и не будет”. О, вибачай, было и будет.» (з п’єси

Винниченка «Між двох сил»)

«Нам выпала великая честь жить

в перемену времен…»

Борис Гребенщиков «Аквариум». Песня «День радости». Альбом «Русский альбом (1991)