XI
Прихожани та захожани
(цикл \"12 днів до Різдва\")

05.01.2012

З кожним днем усе ближче й ближче наближаємося до чудесного свята Різдва. У храмах буде людно, палатимуть десятки свічок, стоятиме аромат ладану – правитиметься літургія (спільна справа). Зачинателем останнього вважається Яків Алфеїв – один із 12-ти апостолів. Не відомо чи збереглися зразки написаної Яковом літургії, але цілком можна сказати, що вона дала свій початок широкій справі спільних молитов, до чого закликав Ісус: “Де двоє чи троє в Моє ім’я – там і Я серед них”. Тож поговоримо сьогодні про літургію.

У церкві є дві категорії людей, як любить про це казати отець Станіслав Аштрафян – захожани та прихожани. Перші бувають у храмі раз чи два на рік для певної традиції чи то від певної самотности – людей потрібно побачити. Прихожани – це особи, котрі регулярно відвідують церкву та приймають активну участь у житті громади. Це можна порівняти із чимось подібним у вузівському навчанні. Є студенти стаціонару, а є заочної форми. Стаціонар – це прихожани, заочники – захожани. Суттєва відмінність перших і других, як правило, у розумінні того, що відбувається. Перш за все проблемою для захожан є володіння термінологію. Тому можна почути: “Батюшка чимось помахав, а тоді дав хліб із ложки”. Навідмінну цьому прихожанин каже: “Під час літургії отець кілька раз кадив (бо кадило) храм, а потім причастив (ложкою бере із чаші символічні Тіло і Кров Христові)”Чи не найгіршим у Церкві є те, коли захожани приписують певним речам своє недалекоглядне тлумачення. Певне пояснення цьому є у тому, що християнство на терени нашої держави прийшло певною мірою насильницьким способом, ламаючи свідомість народу. Багато ж стародавніх уявлень збереглося й донині. Коли певні речі приписували вогню у минулому, то тепер подібне роблять зі свічками. Як правило, свічка, ікона та вода стали елементами певного магізму для захожан. Проблема навіть не у тому, що хтось ставить свічку за Царство Небесне іще за живу людину, мовляв щоб швидше померла. Проблема, що люди вірять у це. Подібне свідчить про нестійкість поглядів та переконань. У той час свічка – просто символ світла, ікона – зображення найяскравіших осіб історії Церкви, вода – призначення при кропленні, зокрема на водосвяття. Нічого над можливого та магічного у церкві немає.

Або ж поглянемо на таїнства, серед котрих поширене хрещення, причастя, вінчання. Захожани хрестять дитину, щоб уникнути хвороб, зурочень, неспання ночами. Причащаються, щоб протистояти довколишнім злим духам і подобатися Доброму Духові. Вінчаються, щоб перебувати у міцній оболонці подружньої єдности. Прихожанин вчасно годує дитину та береже її від холоду, щоб не хворіла. А хрестини – це свідомий акт прийняття особою засад християнства. У комсомолі немовлят не зачислювали до лав  “дружнього народу”, а чекали пори, коли особа власними зусиллями зможе підтвердити свою значимість у лавах об’єднання. Бути християнином варто хотіти, а потім уже й намагатися ставати ним. У самій літургії є ектенія оглашенних (нехрещених). У часи першої Церкви чимало людей ходили до храму, але суттєва частина з посеред них не мала лишатися до завершення, бо були нехрещені. Пройшовши повне навчання та піст у 40 днів, оглашенні ставали християнами. У нас поширилася традиція хрестити немовлят. На це є свої пояснення, але у такому випадкові уся відповідальність за зростання дитини у християнській моралі падає на плечі хрещених батьків. Реально – це не діє.

Прихожанин причащається, бо через єднання із богом – єднається із усією громадою. Причастям ми виражаємо любов одне до одного. Якщо людина себе позиціонує християнином, то зобов’язується щонайменше раз на рік причащатися. А найкращий варіант – робити це кожної літургії. Реальність так само дещо інша.

Врешті прихожанин вінчається, щоб узаконити свій шлюб перед Богом, щоб отримати благословення від священика, щоб збагнути для себе значимість спільного життя у очах Господа. Вінчання не впливає, як запобіжник, на непорозуміння, зради, конфлікти між парою. Це все долається компромісом, особистою потребою та любов’ю до партнера. Коли ж справа доходить таки до розлучення, то не варто панікувати через вінчання. Просто це той випадок, коли воля Бога не співпала із бажанням людини. Розлучення – це теж воля Божа і їй так само варто сумлінно коритися.

Безумовно, літургія містить у собі цілі маси речей, котрі просто потрібно поступово пізнавати, вникати у них. Незбагненне доти лишається незбагненним, доки ми його не спробуємо збагнути. Чого й бажаю усим вам, дорогі читачі, цієї зимової передріздвяної порі!

05.01.12р.Б.