Незрячі до правди та німі до любови
10.09.2011
Малознані та пересічні люди. На них рідко звертають увагу, мало хто переймається їхнім життям, вони часто лишаються проігнорованими. Наразі ж, спробуємо собі уявити роботу крана на будівництві. За подібними особливо полюбляє спостерігати малеча із неабияким захопленням. Перш за все в очі впадає кабіна управління всією машиною та гак, на котрий чіпляю усілякі вантажі. Але щоб усе взаємодіяло, потрібно долучити троси, струм, деталі та ряд інших моментів. Малознані та пересічні люди і є тими суттєвими складовими, котрі об’єднують певні деталі життя у одне ціле.
Здебільшого, у своїх роздумах я спрямовую увагу на узагальнені речі буденности. Цьогораз я вирішив зіслатися на образ людини, котра так само не є досконалою, але всупереч всьому має риси, котрих так не вистачає багатьом людям.
Тож вчора я вийшов із певною установи і побачив попереду себе знайому постать. Олена Шевченко – вчитель за фахом. Ще за мого школярства вона була класним керівником у паралельному класі, а у нас заміняла лише пару раз уроки української літератури. Напрочуд тиха, спокійна, приємна та вродлива жінка, що доволі істотно балансувало із рештою викладацького колективу у всих параметрах. Моя школа була колонією за своїми внутрішніми правилами, а Олена Шевченко немов промінь сонця зазирнула туди і… згасла. Допомогли згаснути. Відтоді, а це понад 10 років, я не бачив та нічого не знав про Олену Шевченко. Щоправда, я інколи згадував її “незлим тихим словом”, адже якось на заміні пані Олена поставила мені 8 балів за виразність читання вірша, а я завжди отримував 12…
Наздогнавши Олену Володимирівну, я привітався і між нами зав’язалася розмова. Поспішати обом було нікуди, тому ми, спокійно прогулюючись парком, пригадували школу, де свого часу теж навчалася Олена Шевченко, кожен розповідав про свою життєву долю. Наша бесіда виявилася тривалою, щирою та приємною. Протягом усієї прогулянки я не відчув та не помітив у Олені жодного жалю чи розчарування у житті. У християнському світі це називають умінням прийняти волю Бога. Тут я для себе пригадав Євангельське читання минулої неділі, де оповідалося про багатого юнака. У той час насамкінець Ісус додав: “Легше верблюдові увійти у вушко голки, ніж багатому у Царство Небесне”. Сучасна людина часто вдається до буквальности чи ж то трактування у межах власного світогляду, а цього непоодиноко не вистачає. За часів Ісуса у стінах Єрусалима були отвори, котрі нагадували вушко голки людського розміру. У пізній та нічний час до міста можна було ввійти саме через подібний отвір. Ширина давала можливість це зробити без речей та зброї. Таким чином місто лишалося неушкодженим. Слово “верблюд” у перекладі із єврейської – канат. Всі знають, що чисельна купа ниток утворюють канат. Нитка, як у буквальну голку, так і у отвір у стіні здатна пройти без жодних проблем.
Як на мене, то доречність цього Євангелія у тому, що Олена Шевченко в житті керується простотою поглядів, думок, дій. “Чим простіша людина – тим більш вона цікавіша” каже народна мудрість. Особисто я у цьому непоодиноко переконався.
Ще пригадую одну мудрість: “Життя прожити – не поле перейти”. Олена Шевченко мала проблеми із вчителюванням, чому “посприяла” директор школи – Манько Катерина Петрівна. Коли Ірод Агрипа відтяв голову Івану Хрестителю, пам’ять чого матимемо завтра (11.09.), то він керувався правилом: “Хочеш сховатися від правди – заглуши голос іншого”. Як не прикро, але подібним займалася Катерина Петрівна. Така тактика плекає незрячість до правди та німоту до любови, але ні правда, ні любов остаточно не зникають. Пригадую Лесю Українку з її поемою про поета-співця. Митця вбивають, але твори не зникають. Звісно, що Олену Шевченко ніхто вбивати не стане, але усі свої позитивні якости вона вже передала у доньку, з якої виросте достойна продовжувачка плекання правди і любови у цьому світі.
Я не можу сказати що є валим, а що ні у цьому всьому? Доречним чи неодбуманим? Я цього не знаю. Часто суб’єктивне розходиться із об’єктивним. Немов у історії, де фермер із сином мали одного коня. І якось цей кінь втік. Сусіди стали жаліти, а фермер сказав: “Пощастило, не пощастило – хто знає?” За кілька тижнів кінь таки повернувся і привів із собою чотири баских жеребця. Люди стали радіти, а фермер знову: “Пощастило, не пощастило – хто знає?” Почав син фермера об’їжджати коней. Упав і зламав ногу. Люди бідкалися, а фермер: “Пощастило, не пощастило – хто знає?” Раптово розпочалася війна і всих чоловіків забирали на фронт. Побачили, що юнак має зламану ногу та й лишили його, а фермер знову сказав: “ Пощастило, не пощастило – хто знає?”
Знає лише Бог!