“Ось і все, що я любив”

16.12.2011

Людський організм, немов бджолиний вулик, де є купа найрізноманітніших часточок, кожна з яких відповідає за певні конкретні дії. Нажаль є люди, і їх більшість, котрі зовсім не хочуть вникати у подібні деталі. Частково я їх можу зрозуміти, адже одним із виправдань цьому є шкільна біологія. Як правило, викладачі цього дуже важливого предмету роблять усе, щоб відбити у дитини любов та зацікавлення у дослідженні самого себе. Адже після шкільного курсу  можна заглибитися у цю сферу завдяки психології, генетиці, екології та рядові інших цікавих наук. Особисто я теж далекий від детального вивчення організму людини, однак інколи мені трапляється певна інформація, котра дає зрозуміти чимало нового. Повертаючись до образу вулика хочу сказати, що організм кожної людини у тій чи іншій мірі виробляє адреналін, котрий відповідно десь потрібно використати. Це застосування потребує двостороннього адекватного сприйняття. Тобто, той хто здійснює викид адреналіну, має врахувати час та місце, щоб не вийшло “проти вітру”. І той хто в цей час поряд із подібною людиною, має адекватно відреагувати на подібне. У цьому неабияк допомагає психологія управління персоналом. Бо як правило у реальному житті підлеглий має часту потребу у викиді адреналіну, що може мати далеко не найкращі наслідки. А результат, як правило, далеко не втішний – нікотин, тобто паління. Штучно людина змушена у собі тримати те, що йде супроти її волі (серотонін), тому гальмує це дією нікотину. А ввечері після роботи алкоголем виробляє ендорфін, тобто компоненти позитиву. Тож не варто розповідати з осудом хто і скільки випив чи скурив – подібні дії є елементарною реакцією нещасного життя. Говорити про слабку силу волі можна сотні раз, але на щастя це жодним чином не вплине. Не засуджувати, а підтримувати елементарною розмовою варто людину – це є неабияким щастям, повірте. Особисто я це збагнув працюючи місяць тому над новою виставою  “Ось і все, що я любив” за романом Віктора Гюго “Собор Паризької Богоматері”. Свою сцену я вирішив розпочати словами Квазімодо, якого я сам і грав: “Чужий серед своїх”. Ми всі є ідентичними вулика з несуттєвими розбіжностями, але ж наскільки часто виникає осуд. Важливо те, що причину завжди можна знайти. Питання ж у тому: “Для чого шукати ту причину?” Все виходить із того, що у конкретно чомусь ми бачимо те, що хочемо бачити. У кожному балансує ряд плюсів та мінусів, але що ж таки потрібно бачити? Не так давно я дискутував із однією молодою  доволі розумною особою про авторитетів у світовій культурі. Дівчина переконувала мене у цінності Гете, бо для неї він є таким. Я ніколи за своє життя не дав собі права сказати бодай щось супроти Гете, але й возвеличувати його відмовився. Я ціную внесок митця у світову культуру, але особисто для мене є лише один вартісний авторитет – Ісус Христос. Тобто, не варто з усього робити ідолів, але й не варто засуджувати. Я часто буваю у різних людей. Нині модно стало розвішувати на стінах усілякі дипломи, грамоти. Особливо подібне можна побачити у робочих кабінетах. Чим вище начальство, тим більше того добра на стінах. Був у одного поважного журналіста, керівника державної телерадіокомпанії – на стіні близько сотні нагород. Озирнувся довкола – жодних ознак приналежности до певної віри. Тепер поклоняємось грамотам, а не образам. Вулик цього чоловіка завішений  “макулатурою”, як я те все добро на стінах називаю.

Так і в романі Гюго люди поклоняються високим званням, а не якомусь там потворному дзвонареві. Офіцер Феб із гнилою душею, монах Клод Фролло із закам’янілим серцем були вищими авторитетами, ніж Квазімодо. Чим вища людина за посадою, тим більше вона віддалена від народу. І крізь увесь цей жах пробивається тендітний промінь любови – Есмеральда, котру чудово зіграла Марія Макаренко. У Біблії є чудові слова: “Де серце ваше перебуває, там і скарб ваш”. Серце Есмеральди було сповнене любови, тож вона і несла скарб любови сірими жахливими вулицями Парижу. Місце, де вона змогла поділитися своїм скарбом, стала одна із веж собору, куди приніс дівчину Квазімодо. Глухому горбаню циганка дала свою любов, бо відчула у ньому споріднену душу. Але як після того не намагався Квазімодо вберегти Есмеральду, однак дитяча наївність взяла своє. Єдиною утіхою лишаються дзвони, але й вони зрештою нездатні компенсувати втрати Есмеральди.

–        Ось і все що я любив, – промовляю я, стоячи навколішки перед розпростертим тілом циганки у сніжно-білому вбранні, після чого повністю гасне світло. Отак і в житті, коли у вулику припиняється рух, то його просто закривають, викреслюючи із пам’яті.

Пам’ятайте про людей! Особливо тих, кого любили ви і хто
щиро любив вас!

16.12.11р.Б. (01:54)