IX
Практичний підхід до життя
(Роздуми у Великий піст)
11.04.2011
Час є – потреби немає…
Останні кілька днів безперестанно дощить. Порою спостерігаю за цим процесом. Дуже цікаво дивитися на краплину води, яка час-від-часу спиняється – чи то міркуючи про щось, чи роблячи перепочинок, чи роздивляючись мене, а далі знову продовжує скочуватися додолу під впливом сили земного тяжіння. А тим часом згори течуть все нові та нові краплини…
Коли я був малим і лише починав ходити до церкви, то для себе мав найперше два світи. Перший з посеред них був у мене вдома, де батько-тиран керувався купою правил, за якими ми жили. Відповідно, що другим світом була церква. Зовсім не можу сказати, що в ній відсутні були правила, адже “кожен монастир має свій устав”, однак цей світ був кардинально протилежний першому. Зрозуміло, що в той час найперше хвилювало дитяче: забавки, солодощі.
Дома ми гралися лише один раз на рік у новорічну ніч. На ліжку, де я спав, вішали мотузку до котрої в’язали різні цукерки. Далі кожен член сім’ї, із зав’язаними очима, мав зрізати собі якусь цукерку. Отака була у нас забава. Вцілому щодо солодощів та фруктів, то батько практично їх не купував, а як хто і давав гостинець, то батько виділяв нам частину тоді, коли цього хотів саме він.
Напротивагу, в церкві щонеділі ми мали дитячу школу, де весело проводили час у колі ровесників, малюючи, читаючи, співаючи, ставлячи вистави. Ходило нас не так багато, але таки були всі дружні. Постійно вітали з днем народження, пишучи почергово кожен власне привітання у листівці для іменинника. Як правило, на школу приходили Дар’я Цебрій, Ян Шестопал, Олександр Ільченко, Маруся Данилейко, Максим Литвин та моя сестра Марія… Цікаво було. Проводила школу моя нинішня кума – Ярина Голованова…
Настоятель парафії отець Ігор Литвин часто давав цукерки, печиво та фрукти мені, які ми ховали від батька і тихенько їли. Часто поїдання таємних гостинців відбувалося пізніми вечорами, коли ми немов уже спали. Певно, Мама розповідала отцю про ситуацію дома і через це я отримував ласощі. Зовсім не думаю, що це була жалість, бо отець не з тих. Швидше б я це назвав голосом совісти, життєвою потребою. Даючи мені подібні речі, отець тим самим виражав любов, отримуючи її від мене навзаєм. Колись, певно у віці 6 років я намалював отця Ігора. Не можу сказати, що той образ був якимось шедевром, але отець повісив малюнок у себе на стіні, де той і висів до недавнього ремонту…
Такі взаємини, які здавалось би нічого грандіозного не роблять, але водночас дарують спокій та мир, що можна назвати практичним підходом до життя, любов’ю.
Не дарма я взяв такий епіграф, адже дійсно все зроблене – через потребу в любові і все проігнороване – через відсутність цієї потреби. А час завжди був. Просто одна людина лише нарікає на його обмаль, а інша розуміє – якщо сьогодні не встигла, то завтра однако виконає задумане.
У таких роздумах непомітно перетнули “екватор” Великого посту, а на днях ще й Благовіщеня відсвяткували. Саме на Благовіщеня звучали слова: “Бог цінує людину зовсім за іншими вимірами – правдивістю та чистотою”. У підтвердження цьому Ісуса народжує не якась високоповажна популярна пані, цариця, а проста дівчина, навіть дитя. Дітей часто порівнюють із янголами. Сам Янгол народив Спасителя… За три дні після святкування Благовіщеня маємо ще одну значиму дату, але трагічну – роковини смерти екс-президента Польщі Леха Качинського. Про мертвих не заведено говорити погано. Качинський був також людиною, як і всі ми – недосконалою та грішною, але тепер його знає історія. Мало ймовірно, що це була мета життя, але доля зробила саме так. Часто ми питаємо самі себе: “Чому доля робить так, а не інакше?” (як би нам того хотілося) Порою наші пошуки відповідей на подібні питання припиняють життя та віддаляють від друзів. Намагання щось перевірити, у чомусь переконатися, впевнитися – ведуть у нікуди. Простір порожнечі з пануючим хаосом відбиває потребу в будь-чому, робить життя автоматизованим, запрограмованим. Гублячи самих себе – губимо всіх і все, забуваючи про любов. Неабиякою перевагою Качинського була саме любов до свого народу, адже президент чітко бачив своє місце у спільноті. Він завжди мав потребу щодо опіки живими, так і поминання померлих. Він мав час…
Не менш взірцевий приклад для наслідування маємо у образі преподобної Марії Єгипетської, пам'ять котрої православні християни щороку згадують у 5 неділю Великого посту, тобто сьогодні. Жила Марія у VI столітті. Проігнорувавши батьків, у віці 12 років вона втекла з дому до іншого міста, де розпочала розгульницьке життя, віддаючись кожному бажаючому чоловікові. Більше того, часто вона сама пропонувала свої безкоштовні послуги. Так тривало 17 років її життя. Зрештою так сталося, що Марія захотіла побачити Хрест, на якому було розіп’ято Ісуса, але якась невідома сила не впускала блудницю до храму. В той час Марія дала обіцянку змінити своє життя та віддатися служінню Богові. Її молитва була почутою. По тому Марія рушила у пустелю за Йорданом, маючи 3 хлібинки. Понад 17 років голодна, гола, самотня вона спокутувала свої гріхи, де й померла. Багато хто може сказати: “Як же довго вона страждала”. Але не варто забувати, що у стан зла та нелюбови ми теж входимо поступово, а отже й довго. Тому зворотній процес потребує аналогічних затрат.
Ледь не кожна людина хоче сказати слова: “Я так люблю цей світ”. Розуміємо, що любов – це не лише слова, а й діла. Так званий практичний підхід до життя. І також людина має повне право вибору, роблячи те, в чому саме і має потребу.
Давайте жити практично!
10.04.2011р.Б.