Перекотиполе
02.03.2013
Днями завітав до своєї улюбленої у Полтаві затишної кав’ярні «Сто доріг». В порожню залу з вулиці пробивалися теплі сонячні, напоєні весною промені, котрі ненароком торкали картини на стінах, з посеред яких впадала в очі – «Перекотиполе». На перший погляд автором акцент зроблений на сутінках у літньому полі, але ота непоказна рослина вбирає у себе погляд, спонукаючи до найрізноманітніших роздумів. Куди ж несе нас доля, власні міркування, вибір? Наскільки щиро та правдимо ми здатні дати самі собі відповіді на усі ці питання? Гадаю, про це має свідчити життя, кожен його день, кожна мить.
Майже рік тому Господь послав у моє життя непоказну Валентину Губенко – хореографа зразкового колективу Малої академії мистецтв. Сили обставин звели нас, подарувавши якісне спілкування, яке останнім часом вилилось у спільну роботу – постановку хореографічно-акторського номеру «Мене немає». Віддано Валентина два тижні працювала одразу із трьома парами учасників молодіжного театрального колективу «І по всьому», результатом чого став якісний номер танго.
Спершу ми запропонували своє театралізоване дійство студентам Інституту бізнесу. Попри не дуже зручні умови, ми все ж презентували ряд напрацювань, а у своєму фінальному слові я зауважив про фактор природи щодо змін пір року. Жоден людський чинник не має сил впливати на прихід весни, літа, осені, у чому і є краса та любов природи. Людина, як вагома частина природи, так само має потенціал плекати та нести любов у маси, стоячи понад усілякими умовностями, труднощами. Приємно, що по завершенню дійства до мене підійшов Филип із Керчі та особисто подякував за акторську гру та програму загалом.
Вже наступної днини ми завітали до Кооперативного університету, де знову моїм порятунком стали ведуча Олена Суптеля та звукооператор Юлія Сухопарова. Також вперше глядач побачив номер «Мене немає» у виконанні керівника студії Олександри Волакової та учасника Юрія Жнеця. Ще я пішов на такий сміливий крок, як показ вперше та у повноті вистави «Неугасаемая свеча», що було оцінено глядачем належним чином. Більше того, із зали я чув шепіт рядків вірша «Свеча горела на столе», котрий я поступово декламую на сцені. Насамкінець я вирішив спинитися на усвідомленні явища пам’яти у житті усього людства, адже проект «Відлуння минулого» покликаний на пам’ять про те, які неоціненні внески зроблені світовими митцями у розвиток та покращення суспільства. Пам’ять – це не голослівні бесіди, а дієве наслідування усього якісного та доброго, лишеного нам попередніми поколіннями.
Одним із таких якісних моментів минулого є традиція львівських кав’ярень, до якої зі своїми театралами я завітав одразу по виступі. Чудова атмосфера та якісне обслуговування лише порадувало. І вже невдовзі по тому я сидів на літературних читаннях у обласній бібліотеці для юнацтва імені Олеся Гончара. Четверо молодих літераторів Полтавщини читали власні втори, розповідали про себе, відповідали на питання. Юлія Дейнега, Надія Вовк, Сергій Макаренко та Олександр Пушко своєю присутністю, міркуваннями та творами вказували юним слухачам на існуючу перспективу життя у цьому світі, на можливість котитися широкими ланами полів мистецтва, науки, освіти, медицини – усього світу.
Нарешті, за останні пару тижнів я потрапив на прийом до психолога Аліни Мак. Щира бесіда суттєво полегшила загальний стан, додавши певних нових сил, можливостей, прагнень. Все це я зреалізував на зустрічі із дирекцією літературно-меморіального музею В.Г.Короленка. У приємній компанії з директором Віктором Васюком та науковим працівником Світланою Куторжевською ми обговорили наступний мій квітневий захід у залі музею, узгодивши усі організаційні моменти. А далі я мав не менш приємну зустріч із депутатом обласної ради Іриною Балибіною. Попри те, що ми знайомі лишень пару тижнів, Ірина Вікторівна настільки пройнялася моїм життям, що все робить задля реалізації моєї поїздки до Естонії. Зокрема, розповівши про мене Несену М.Г – депутату із Кременчука, Ірина Вікторівна зуміла зацікавити його моєю театральною діяльністю, внаслідок чого пан Микола допоміг, жодного разу не бачачи мене, як і я його. Такий крок викликає лише повагу та розуміння того, що певні незвіданости так само здатні дарувати свої приємности та позитив.
На тлі всього цього я далі рухаюся своїм шляхом, творячи нову програму «Храм Соломона» та пишучи нову книгу «Листи, оповиті теплотою».
Ми невтомно котимося полями, шляхами, усілякими вуличками, але що це нам дає, до чого спонукає, що відкриває? Аби була любов, а все інше додасться…
02.03.13 р.Б. Вмч. Феодора Тирона
(Полтава)